Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Ти родичка Прохазки?

— Ні, служниця. А ви? — зацікавлено зиркнула в його очі.

— А я з Підкарпатської.

— То далеко?

— Далеко, — сумно виповів Іван і відчув, ніби потісно йому у панській сорочці. — Далеко. Цілу ніч машина везла…

Вероніці байдуже, звідки він. Знає вона, що на заводі пана Прохазки є люди з усіх кінців Чехословаччини. Їй просто хотілося побалакати з новою людиною. Бо на кухні рідко чує чоловічий голос. Окрім, правда, свого пана. Ех, знає вона, як ото новачкові, бо й сама лише три роки тому переступила панський поріг. Тепер уже легше, звикла. Миє посуд, прибирає світлиці, бігає по крамницях…

— Наш пан добрі, — мовила і показала на високу браму, відлиту з чавуну. — Нех се пачі[57]!

Так, це завод пана Прохазки.

— Дякую, Вероніко!..

— Скоро повернетеся додому? — схиливши набік голівку, поспитала дівчина, зашарівшись аж по саме волосся.

— Не знаю, — лагідно відповів і чомусь подивився їй услід. Помітив її грайливий привабливий усміх, що сховався згодом за живоплотом. «Далеко їй до Терки…».

На невеликому Прохазковому заводі виготовлявся сільськогосподарський інвентар: залізні плуги, борони, граблі, аршови-яртівки, чекани і навіть маленькі городні мотики-копачки.

В основному цеху випускали деталі для цукрових заводів. За їхнє виробництво Прохазка взявся після того, як повернувся з Німеччини. Там він мав свого конкурента, який ось уже кілька років перестав випускати дрібний реманент. Свій завод поступово переобладнав-реконструював на тракторний. Нові машини швидко знаходили збут, і той ставав можновладним. Прохазка вирішив не поступатися німцю. Рік тому до нього прилучився акціонер-спільник, котрий дав свої чималі капітали на розширення заводу. Тепер уже Прохазка має можливість постачати цукроварні різними деталями. Це на перший початок. А в недалекому майбутньому, коли десь випливе на поверхню мудріший за Прохазку, на цьому самому місці має вирости великий завод, котрий виготовлятиме машини виключно для цукрових заводів. Це так планує собі власник. А поки що обходиться тим, що є.

Іван зайшов у широкі ворота триповерхового приміщення. Став посеред цеху, задивився на величезне колесо, що крутилося та гахкало. Шестеро чоловіків натискувало на корбу. Вгору, ніби на горище, піднімався великий ящик, повний залізяччям. Раптом такий же ящик спускався вниз. Коли опинився на підлозі, колесо переставало крутитися. Робітники відчіпляли той ящик, клали його на тачку і відвозили кудись углиб цеху. Поверталися та знову крутили. І здавалося, гейби ті люди низько вклоняються Іванові, з усієї сили тримаючись руками за корбу, аби не впасти долілиць на цементну підлогу.

Ящики поволі снували уверх — униз, уверх — униз…

Іван почав оглядатися. Може, вийти, аби не стовбичити без діла перед робітниками? А може спробувати покрутити отим колесом?

Зробив кілька кроків ближче до людей. Ті виконували своє одноманітне діло, не звертали на нього уваги. Лише тоді, як зупинилися, щоб відволочити ящики, несміливо спитав у невисокого чоловіка, котрий косо позиркував на нього:

— Можна мені мало покрутити?

— Тут, хлопче, крутять не мало, а з усієї сили, — відповів той. — Бо як не маєш сили, то гляди, аби тобою не закрутило!..

— Встигнеш іще солодкого хліба покуштувати, — озвався інший. — Проклинати ще будеш і це колесо, і того, хто його видумав!

— У такому панському шатю не колесо крутити, а дівкам кучері!

— Дайте я заступлю когось! — сказав Сила, скидаючи піджак.

— Най попробує, коли так кортить, — погодився той, невисокий, що першим озвався до Івана. — Не дружина ж!

Парубок почепив піджака на клинець, засукав на сорочці рукави і зайняв місце робітника, що мав слабкуватий вигляд. Стис руками корбу, добре обперся ногами у цементну підлогу і почав бити поклони разом з іншими. Робітники відчули полегку. Один на одного поглядає нишком з-під лоба. Як добре заведений механізм, вони згинають і випростують спини. Зусиль витрачати не треба. Корба стала то піднімати їх, то примушувала схилятися.

— Такою швидкістю, хлопче, не витримаєш і до обіду! — почав той, що стояв поруч з Іваном у трійці.

— Новачок-дурачок: доки є сила, тягне, як добра кобила…

Зрозумів, що ці слова адресовані йому. Най кепкують-сміються. Аби колесо добре крутилося.

— На роботу? — спитав той, що бив чолом Іванові з того боку.

— На роботу.

Ящик спустився вниз. Якусь хвильку можна й передихнути.

— Я сам з Міхаловець. Од Ужгорода то є недалеко. О, то є красно там. Так що ми — краяни! — простягнув Іванові руку. — Ян. Ян Свадеба.

— Іван. Іван Сила.

— Хліба мало на Підкарпатській, — випоминає своє Свадеба. — Бог наділив вас красотами, а чорт хліб украв. Так?

— Так, пане Свадебо.

— У нас, перепрошую, кожну проститутку називають паном. А ти мене називай просто Яном. Добре?

— Добре, Яне.

— Гей, я би хотів побути ще раз у Підкарпатській! — замріяно мовив Свадеба. — Садки, ліси, хащі, річки! Повітря, як молоде вино! Правда?

— Як парне молоко! — поправив його Іван.

— І то є добре, і то. Молоко п’ють для сили, а вино — для високого кохання.

— Молоко п’ють жебраки, а