Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Страшно ставало самому? Ні, не страшно. Лише ті привабливі картини отого краю термосять, терзають до болю душу. І остання розмова з няньком.

— Тяжко буде мені самому, — сказав тоді, підкручуючи кінчики вусів. — Айбо ото уладиться якось. Може, скоро війна скінчиться. Старшенькі синове повернуться домів. Поможуть, як треба буде. Нивку, правда, я ще й сам можу дозирати. А коровку продам, бо не удержу її… Аби лише війна скінчилася. А раз ліворуцію зробили в Росії, то синки скоро надійдуть. Що їм там робити?.. Ти, небоже, справуйся на чужині, бо то не дома. Світ далекий. Давай про себе знати…

І старий Кришеник — отой сусід, що пройшов босаком Канаду і Францію, — напоумнював:

— Будеш найматися — най пишуть тобі одразу кондрат[55]. Без того папіря і не ступай до роботи. Гей, знаю я тих здирків, закляли би ся! Візьмуть на роботу, а коли їм захочеться, та будь здоров, Іване, ти нам не треба!.. Гей, небоже, не дай ся обдурити. Гадкуйся, бо пани своє знають, а ти мусиш про своє міркувати…

Терка лише кліпала густими віями та дивилася в землю.

— Не забудь про мене, Іванку!..

— Не забуду, ластівочко!..

І знову зацвів той день, як уперше тулилися одне до одного…

Іван обняв подушку та й пірнув головою у теплий сон.

Коли трамваї почали привозити ранок у вагонах, Іван уже сидів на крайчику ліжка, роздивлявся речі, котрі принесладля нього Вероніка: чиста випрасована білизна, старі поношені ногавиці, чорні, підтоптані, топанки-черевики. Весь свійстарий домашній одяг спакував у торбину і віддав на зберігання Вероніці.

— Айбо дивись, аби не пропало, — попросив дівчину, — бо там моя святочна сорочка…

Лише Терчину хустину залишив при собі.

На розмальованих стінах висіли всякі картини: великі і малі. Ліворуч у кутку — велике дзеркало. Іван підійшов до нього та аж стенувся: перед ним стояв другий, інший хлопець, бо себе ніколи не бачив таким. Хіба що у відро з водою іноді заглядав. Та там лише бачив свій ніс та розпелехані кучері. «Ось який я у чужій сорочці, у панському платті!»

На серці чомусь ставало холоднішати. У сіряку тепліше.

— Як спалося, пане… З…. Зи…. Зиии?.. Як величати вас, мушу спитати? — і пан Прохазка прокляв у душі той осколок, що застряв у його головній черепині. То ще не так давно було. Недалеко, за Карпатами. І після того він став дещо забуватися. Та коли веде рахунки, — гей, тоді він ніколи не зіб’ється! На прізвищах збивається, то правда. Але цифру, мушу вам сказати, пам’ятає ясно. Хлопець знітився і не знав, що відповісти панові.

— Як ваше ймено[56], пане…

— Сила, — додав Іван.

— Мушу вас запитати, прошу вас, як вам спалося-відпочивалося, пане Сило?

— Добре, пане. Айбо у сіні ліпше, на мою душу!..

Пан Прохазка стримався, аби не нагрубити хлопцеві за таку відповідь. «Скільки вовку не догоджай — його тягне у лісовий край».

— О, то я знаю! То є, мушу вам сказати, аромат, повітря!..

— Я дуже красно вам дякую і за постіль, і за вечерю, і за все, що ви мені дали. Зароблю — все до грайцаря виплачу вам.

— То, мушу вам сказати, дріб’язок. Не будемо про те говорити, добре? А тепер, по сніданку, підете в місто, розвієтесь, і лише після того вас поведуть на мій завод, пане Си… Сило!

«Пан Сила»! Іванові ставало смішно. Який же він пан у чужому шатті? Чи не збиткується над ним пан Прохазка? Зиркнув на топанки, на випрасовані штани. Та правда, що пан! Най називають, як хочуть, аби лише роботу дали!

— Пане Прохазко, а кондрат коли складемо?

— О, для сього ми маємо часу більше, як треба!..

— Айбо мені дома наказували, аби-м і одного дня не йшов на роботу без того папіря. Бо кажуть, що пани фабриканти — добрі здирці. Та тому я й вам кажу…

Може, не зрозумів того слова пан Прохазка, та не буде перезвідовуватися чи перечити хлопцю:

— До неділі, пане Сило, мушу вам сказати, все оформимо. Не поспішайте. — підійшов ближче до Івана, високодумно блиснув скельцями і почав просторікати. — Не на тиждень, або й не на місяць приїхали до мене, сподіваюся. Полюбиться — залишайтеся й на віки-вічні! Мушу вам сказати, на мене ще ніхто не скаржився. Плачу без затримки кожного тижня. І, дай Боже, жеби всі так добре платили, як я.

Іван чомусь зітхнув.

— У місто я не піду, пане Прохазко. Пустіть мене на фабрику. — Подивився на свої долоні. — Руки будуть боліти без роботи…

— О, розумію вас, розумію, пане Сило! То мені любиться. Без роботи, мушу вам сказати, і коні здихають. — а до Вероніки: — Проведеш до заводу. Я туди подзвоню…

Прошкував за Веронікою мовчки. Вона не раз вирівнювала крок, та Іван не звертав на те увагу. Він позиркував на золоті пасма волосся, що гойдалося в дівчини на голові. А коли ненароком торкнувся її плеча, вона глянула на нього великими сірими очима, усміхнулася і, мугикаючи, подалася вперед. Слухав одноманітний дзенькіт її каблучків, ступав за