Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я не мав для цього часу, — стенув плечима старий. — Аян Курун завжди був на полюванні. Білку стріляв. Оленя стріляв. Усе життя — полювання.
— Невже їх справді так важко відшукати? — мовив я, підсідаючи до вогню.
— Неважко, — стиха мовив старий. — Є давній мудрий спосіб. Ось гляньте.
Він вийняв з багаття дві палаючі гілки, і підійшов до найближчого отвору.
— Бачите: полум'я рівне. А тепер підійдіть сюди.
Слідом за старим ми зайшли за найдальші стовпи. У виямку, що відкривався за ним, виднілося чотири вузенькі проходи. Старий підніс свій смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад і почало мерехтіти й гаснути.
— Де протяг — там і наскрізний прохід. У тому кінці його має бути печера. Це той хід, який я знаю.
— Але ви казали, що є три входи до неї, — нагадав Роман.
— В цьому запевняли старі мисливці, духи яких уже давно полюють разом із духами древніх предків. Я знайшов ще один прохід, у якому відчувається такий же протяг. І пройшов ним. Виявилося, що він веде сюди з печери, у якій ми щойно побували. Та хтось колись знайде і ті два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тільки спочатку слід повідкидати каміння, яким закладено вхід.
18Поки Вічний Мисливець курив люльку, сидячи біля вогнища, ми швидко повідкидали каміння і побачили вузький коридор, що уступами вів униз, в глиб гори.
— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна річ, йому хотілося пошвидше розгадати таємницю цієї головної шаманської печери. Та й мені — теж. Тільки й того, що я не наважувався кинутися у прохід поперед дорослих.
— Ну що, прохід вільний? — запитав Аян Курун від вогнища.
— Вільний, — відповів я.
— Тут справжні катакомби, — додав Чорногора.
— От і добре. Але я не раджу вам іти туди, — мовив старий.
— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
— Ні, я так не вважаю. Навпаки, мені здається, що там буде звичайнісінька печера.
— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасі ще три години.
— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.
Ми здивовано мовчали.
— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингісові. — Не сьогодні, то через кілька днів.
— Звичайно, можемо. Ти мені друг. І якщо попросиш…
— Тільки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом підемо в розвідку. Коли досягнемо печери — покличемо.
— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хіба ми не такі ж?..
— Не такі, — увірвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.
— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингіс сіпає мене за рукав:
— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.
— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: «Чемність, старші…» Хіба ми з тобою діти?
— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!
— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.
— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.
Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест… Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.
Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усіляко намагаюся наслідувати.
— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.
Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.
Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?
В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?
— Чингісе!! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.
— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?
Чингіс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: «Злякалися».
— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі… Так буде веселіше.
— Не треба нам таких веселощів. Ми з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ріка далеких мандрів», після закриття браузера.