Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що він жартує. Але я вже знаю, як Чингіс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухості.

Я послухався його. І ми мовчки рушили далі. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сіру пляму.

— Там вихід, — озирнувся Чингіс. — Це не світло ліхтарика, — додав він, пройшовши ще кілька кроків.

І в цю мить пролунав постріл.

Ми завмерли від несподіванки. Ліхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингіс зняв палець з кнопки.

— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стріляйте! Що там сталося?!

— Нічого не сталося, — почувся спокійний голос Романа. — Нічого особливого. Ідіть сюди, бісові діти. Хто вам дозволив стежити за нами?

Чингіс знову увімкнув ліхтарик, і ми побігли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все світліше. Я вже був певен, що то вихід, що нарешті ми видобуваємося на поверхню. І дуже зрадів. Ці блукання попід землею мені обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихід справді був. От тільки скористатися ним не могли.

Ми потрапили у величезне підземелля, до якого, з поверхні, через усю товщу скелі, було пробито досить широкий отвір. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сіна, і крону сосни, яка неначе зазирала, цікавлячись, що там робиться у висохлій кам'яній криниці.

Я думав, що, побачивши нас, Роман і Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова і пішли слідом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушниці напоготові, вони дивилися вгору.

— Що там? — запитав я, проштовхуючись між ними. Ніби бракувало місця.

— Щось ворушилося. Он на тому виступі. Якраз під сосною, — мовив Орест. Це стріляв він.

— А я кажу, що привиділося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нічого там нема. Давай краще оглянемо «святилище». Цікаво, чим шамани залякували тут своїх темних співплемінників.

— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудрості. Не книжної, правда… Але це треба розуміти.

Під отвором долівка печери була увігнута, наче туди упав метеорит, і навколо цього виямку лежали великі кам'яні брили. Так само, як і в тій, другій, печері. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалік був ще один майданчик, і там ми теж побачили купу зчорнілих кісток. Першим їх помітив Чингіс. І покликав нас.

— Дивіться. Це і є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.

Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока і пласка брила. А неподалік стояв камінь, що трохи скидався на таке собі кам'яне крісло.

— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.

— У шаманів не було тронів, — заперечив Чингіс.

— Але ж десь вони мусили сидіть.

— Шаман — не цар і не вождь. Звичайний знахар, — задумливо підтримав його Орест. І першим усівся у це «крісло». По черзі посиділи в ньому і ми. Так, справді, сидіти хоч і не м'яко, але все-таки досить зручно. Було навіть щось схоже на бильця.

— Ми, король Луї дванадцятий, наказуємо!.. — бундючно виголосив я, прибираючи належного вигляду. — І взагалі, чи не стати нам усім шаманами?

Ми посміялися і почали оглядати печеру далі. Коли раптом Чингіс, який трохи відстав, підійшов і попросив у Романа рушницю.

— Тобі не можна, хлопче, — відповів Чорногора. — Дітям до вісімнадцяти. Та й то — з дозволу батьків.

— Дітей тайгових мисливців це не стосується, — цілком серйозно відповів Чингіс. — Там, на виступі, справді причаївся якийсь звір.

— Може, амурський тигр? — докинув я.

— Тигри так далеко на північ не заходять, — заперечив Чингіс, — Дай рушницю, Романе. Я буду обережним. Просто стоятиму біля отвору. Здається, там рись. А якщо рись, то головне, щоб не напала зненацька. А ви тим часом оглядайте печеру.

— Можеш покластися на нього, — підхоплююся зі свого «трону». — Він буде справжнім мисливцем. Я бачив, як він тренується. І вже не раз був на полюванні. З дідом і батьком.

— Ну, гаразд, — погодився Чорногора, трохи повагавшись. — Бери, вождь могікан, — подав рушницю. — Тільки пам'ятай: вона заряджена.

— Не хвилюйся. Я вмію поводитися з рушницями.

Чингіс обережно взяв зброю, оглянув і відійшов до отвору. Там він причаївся під кам'яним дашком і почав уважно стежити за виступом під сосною.

Печера видалася ще більшою, ніж здалося спочатку. З неї можна було потрапити ще до кількох дрібніших печер. Так от саме в тих печерах нас чекало найцікавіше. Передусім в одній з них ми знайшли кілька напівзотлілих шкур, що лежали просто на долівці. Оглянувши це підземелля уважніше, ми вирішили, що тут, напевне, була «літня кімната відпочинку» шаманів. Або, може, просто хтось тривалий час жив тут. Одначе, шкури мене цікавили найменше, тому я одразу ж подався до іншої печери, досить довгої і низенької. Роману й Оресту можна було увійти туди, тільки пригинаючись.

Я добувся до кінця її. Там печера була значно вищою і мала ще кілька заглиблень. Ковзнув променем ліхтарика по одній, другій, третій ніші. І раптом — що це? В одній із ніш я побачив статуетку. Підійшов ближче, взяв цей витвір до рук. Мені відкрилося спотворене обличчя якогось древнього божка, маска, або просто обличчя звичайної некрасивої людини. Там, у глибокій ніші, було ще, мабуть, десятка зо два статуеток. Я почав оглядати їх одна за одною. Всі вони були приблизно однакові за розміром, але «божки» виявилися різними. Ну, справжнісінький музей! Мені аж дух перехопило.

— Романе, Оресте! — гукав я. — Ідіть сюди! Швидше! Подивіться, що я знайшов!

За хвильку обидва були поруч. Мене підсадили, я дістав з ніші ще з десяток таких статуеток.

— Слухайте, та в них тут виставка скульптури! — вражено вигукнув Орест. — І як майстерно вирізьблені!

— Так, видно руку майстра, — погодився Роман. — Що робитимемо