Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

А Вічний Мисливець заспокоїв:

— Нічого, розкладемо вогнище і почекаємо наших розвідників.

Та, третя, печера — справжній лабіринт. Ходити по ній страшнувато. Він сам там був лише двічі. Першого разу — ще хлопчиськом. Коли привів сюди групу червоних партизанів.

— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дід Курун не знав, як склалася доля тих бійців, і враз уявив собі, як тут відбувається запеклий бій.

— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Ні, не може бути, щоб захопили. В печері це не так легко зробити. Я помічаю сліди будь-якого бою. Навіть бійки звірів. Але ні тоді, ні потім, уже навідуючись сюди досвідченим мисливцем, ніяких слідів бою не виявив.

— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингіс.

— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увійти до печери можна було тільки із смолоскипами.

— А якщо всі спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомлені…

— Буває, звичайно, всіляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно…

— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зійдемося, — що до всіх давніх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанів.

Я глянув на Вічного Мисливця. Він сидів собі на камені і незворушно вдивлявся у попелясту далечінь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але проміння його вже червонило вершину схилу, просіваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребені.

— Ну що, час іти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.

— Час, — підтримав Орест, що саме оглядав западину неподалік печери.

Старий мовчки підвівся і підняв рушницю, котра лежала поруч на камені. Я перехопив погляд Чингіса, що сидів опліч мене.

— Це та, яку дід має подарувати тобі? — стиха запитав його.

— Ні, що ти?! Цю він нікому не подарує. Купив мені нову. Але сказав, що зможу взяти її тоді, коли закінчу школу… Тобто стану справжнім мисливцем і піду в тайгу з мисливською артіллю.

— І ти ще жодного разу не стріляв з неї?

— З неї — жодного, — стенув плечима Чингіс. — Але весь час мрію про це. З інших, звичайно, стріляв.

— Невже збираєшся все життя прожити в тайзі?

— Хіба це погано?

— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звіра, спати десь біля вогнищ. Я так не зміг би.

— Зміг би, — плеснув мене по плечі Чингіс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюванні. Якби побував, обов'язково сподобалося б.

— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мішка, одного на всіх, ще два ліхтарики і клубок мотузки. — Пішли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.

За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стіни і стелю променями ліхтариків. Нібито нічого цікавого. Стіни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помітна була кіптява. Посеред печери стояло три великі камені, між якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кілька сухих гілок, але вирішили розкласти своє вогнище у третій печері, до якої дорослі погодилися взяти і нас із Чингісом. Прохід туди був досить високий — навіть Роман Чорногора міг іти, не згинаючись — але дуже вузький і звивистий. В окремих місцях ми ледве протискувалися боком між рапатим камінням.

Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долівка нагадувала манеж, тільки що завалений дрібним камінням. А підпирало склепіння печери, може, з двадцять кам'яних «стовпів», що стояли попід стінами і між якими було безліч усіляких ходів. Одні закінчувалися тупиками, утворюючи невеличкі печерки, інші вели кудись у незвідь гірського хребта, й невідомо куди мали б привести нас.

— І цю печеру вважали мало не святою? — розчаровано запитав Роман, закінчивши огляд підземелля.

— Так, цю, — незворушно підтвердив Вічний Мисливець, розводячи на майданчику між кам'яними брилами невеличке вогнище. Кілька сухих гілок він прихопив із собою. — Називали її стійбищем шамана. І допускалися сюди тільки старійшини племені та найсміливіші й наймудріші мисливці. Сидячи на цьому камені, можна було побачити і танок шамана. Він танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тінь.

— Як це? — не зрозумів я.

Чингіс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пізно.

— На тінь, — повторив старий. Тепер, коли у печері спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничішою.

Я сторожко роззирнувся. У мороці печери Роман, Орест і Чингіс теж зникли. Від них лишилися тільки тіні. Уся печера здавалася заполоненою безліччю тіней. Чесно зізнаюся: мені стало моторошно.

Тим часом Орест та Роман переходили від одного заглиблення у стіні до другого, намагаючись виявити перехід до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нічого не знаходили.

— Не треба нічого шукати, — мовив їм Вічний Мисливець. — Я знаю хід до головної печери шаманів, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбільшою таємницею місцевих шаманів, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокі вороги з півдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племені, привів його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив із печери в печеру, понадівавши на голови шкіряні мішки, щоб ніхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, ішли за шаманом, наче сліпці за поводирем. Потім так само виводив їх звідси.

— І більше ніхто не знав ходу? — здивувався Роман.

— Старші люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тільки один.

— І не пробували