Читати книгу - "Золотий дім"

цієї події брати гримнули дверима своїх емоцій перед його носом і заявили, що, на його щастя, вони не прихильники насильства. Він проковтнув свої гордощі й попросив пробачення також у них. На це довелося почекати. Але з плином років між братами помалу розвинулася стримана сердечність, яка ззовні могла видаватися невисловленою братерською любов’ю, хоч насправді була лише взаємним толеруванням.

Непоставлені запитання висіли у повітрі, нерозгадані загадки: Чому хлопець, який потім виріс і став Д Ґолденом, так відчайдушно прагнув прибрати дім до своїх рук, що для задоволення свого бажання принизив прибрану матір? Чи це мало довести його приналежність до сім’ї? Чи, може, і це цілком імовірно, він хотів помститися за мертву жінку, яка дала йому життя?

— Не знаю, — зневажливо відповів Апу, коли я його про це запитав. — Він буває противнющим засранцем, коли захоче.

Зі свого загостреного почуття відмінності, що корінилося в його позашлюбному народженні, Д Ґолден вибудував щось на зразок ніцшеанського елітаризму, який служив виправданням його ізоляції. (Кожен, хто задумувався про чоловіків із родини Ґолденів, натрапляв на тінь Надлюдини.) «І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! — цитував він філософа у Садах. — У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є і як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутливим і, загалом і коротко, все рідкісне — рідкісним»[17]. Мені це звучало не більше, ніж молодече позерство: лише на кілька місяців старший від нього, я впізнав у ньому власну слабкість до філософування. Власне, Д був справжнім позувальником, типом Доріана Ґрея — стрункий, гнучкий, на грані жінкоподібності. Його уявлення про себе — що лише він з усього свого племені здатен бути великим, лише він відзначається достатньою глибиною характеру, щоб зануритися в безодню печалі, лише він винятковий — цілком відверто звучало як захисна реакція. Але я дуже йому співчував; доля повелася з ним жорстоко, і хіба ж ми всі не вибудовуємо власних стін, можливо, навіть не знаючи, від чого хочемо ними відгородитися, яка сила врешті налетить на них і зруйнує наші маленькі мрії.

Іноді я виходив разом із ним послухати музику. Йому подобалася одна рудоволоса співачка на ім’я Айві Мануель, що раз на тиждень виступала пізно ввечері в одному клубі на Орчад-стріт, іноді з діадемою на голові, аби довести свій статус королеви. Перш ніж перейти до кількох власних пісень, вона співала кавер-версії «Дикого вітру», «Знаменитого синього дощовика» й «Під мостом», і Д, сидячи перед нею за чорним металевим столиком, заплющував очі й погойдувався під Бові й Коена та нашіптував власні слова до музики «Пепперів». Часом я чуюсь, мов не народився, часом я чуюсь, що цього б не хтів. Айві Мануель була його подругою, оскільки, як зізналася — без жартів — усі дівчата-натуралки до нього клеїлися, а Айві як лесбійка могла товаришувати з ним по-справжньому. З усіх тих Ґолденів він був найвродливішим, що охоче підтвердило би кожне казкове дзеркальце, і міг бути з усіх них найбільш чарівним. Жертвами його зраненої відкритості стали всі ми, що мешкали в будинках при Садах, але Д також став помітною постаттю в ширшій околиці. Він удавав, що увага йому дошкуляє. Куди тільки не йду, люди на мене витріщаються, нарікав він, весь час хтось на мене дивиться, наче я неабихто, наче вони чогось від мене очікують. Переступи через це, порадила йому Айві, до сраки ти комусь здався. Він посміхнувся й схилив голову в удаваних перепросинах. Чарівність була його маскуванням так само, як і в Апу; глибоко всередині він був занурений у задуму й часто зажурений. Від самого початку він носив у собі найтемніший морок, хоч і прийшов у цей світ, мов сонячне сяйво, з головою, вкритою білим, як сніг, волоссям. Волосся потемніло до каштанового кольору, а небо його характеру також затягнулося хмарами, й він нерідко впадав у меланхолію.

Айві не робила великої сенсації зі своїх сексуальних уподобань — як музикантка вона не любила вішати на себе ярликів.

— Для мене зовсім не проблема визнати свою орієнтацію, але не думаю, що вона має щось спільне з моєю музикою, — говорила вона. — У мене такі, а не інші вподобання. Я не хочу, щоб через це люди не слухали мою музику, але я також не хочу, щоб вони її слухали саме через це.

Однак серед її слухачів був значний перекіс у бік жіноцтва: багато жінок плюс чарівний молодий чоловік, який не любив, коли на нього дивляться, та ще я.

Усі Ґолдени розповідали про себе історії — історії, в яких найважливіша інформація про походження обминалася або спотворювалася. Я сприймав ці оповіді не як «правду», а як вказівки на їхні характери. Небилиці, які розповідає про себе людина, відкривають її так, як ніколи не був би в стані зробити запис фактів. Для мене ці оповідки були як «підказки» в покері — мимовільні жести гравця, що вказують на те, які в нього карти, — потирання носа, коли рука сильна, почухування мочки вуха, коли слабка. Досвідчений майстер спостерігає за всіма гравцями за столом, аби відкрити їхні підказки. Саме так я й намагався спостерігати за Ґолденами й слухати їх. Однак певного вечора, коли я подався з Д до клубу на Орчад-стріт послухати, як Айві Мануель співає ч-ч-ч-ч Бові, чи‑не-завжди-так-бува Мітчелл, а також власну, дивну й кумедну науково-фантастичну пісню «Термінатор» про корисність мандрівок у часі для потенційних рятівників людства, а потім пив з ними обома пиво в спорожнілому клубі, то проґавив найочевиднішу з усіх підказок. Здається, саме Айві заторкнула дедалі більш заплутану проблему статевої диференціації, а Д відповів сюжетом із грецької міфології. Гермафродит був дитям Гермеса й Афродити, в якого так міцно закохалася німфа Салмакіда, що вблагала Зевса поєднати їх навіки, і так вони стали одним цілим, обоє в одному тілі, в якому відтоді проявлялися обидві статі. Тоді я подумав, що таким чином він хоче висловити свою близькість з Айві Мануель, сказати, що вони поєднані навіки як друзі. Але в ту мить він говорив щось набагато дивніше, тільки я не вмів слухати; він говорив про себе.

З метаморфозою справа така, що вона не випадкова. Філомела, над котрою поглумився, зґвалтувавши й відрізавши язика, її зять Терей, утекла від нього соловейком, вільним солодкоголосим птахом. Як і в історії Салмакіди та Гермафродита, боги дозволяють тілам перетворитися в інші