Читати книгу - "Скрут"

Алхімік розвів руками.

Ігар тихенько зітхнув. Пан Са-Кон був тим самим паном, якому не дуже давно він відніс нещасливе послання. У листі, кривдно чемному, містився доволі брутальний натяк на юнацький зв’язок пана Са з нинішньою володаркою Корбор і на сумнівне, з огляду на родовід, походження її сина. По прочитанні листа шляхетний пан роздратувався і, як і розраховувала далекоглядна жінка, зірвав злість на посланцеві; Ігар мерзлякувато зіщулився, пригадуючи той вдалий і сумний день.

— Добре, — бадьоро мовила ясновельможна. — У всякому разі, ваші досліди не заперечують… нашого головного припущення. Додати сюди дитячий портрет Са-Кона… незвичайно схожий на нинішні портрети спадкоємця Корборів. Додати сюди терміни… Листування… Листи Са-Конові не збереглися — гадають, що доброчесна володарка спалила їх, коли зважилася вийти заміж за Корбора. Але її ж бо листи, на щастя, вдалося роздобути…

Ігар зрозумів, що йому не буде шкода Тіар. Якщо це Тіар. Не буде шкода, коли той, що живе в тенетах, потягнеться до неї жалами… Чи що там у нього є. Не шкода її. Анітрішечки.

Він не витримав і посміхнувся. Стояти перед лігвиськом живого тигра і міркувати про фасон смугастої шуби — чи ж не заняття для довіреного слуги владолюбної пані…

Жінка рвучко обернулася:

— Ти чого смієшся?!

Він затулив рота рукою:

— У мене… Навпаки. Коли я хвилююся… то завжди сміюсь. Коли смішно — не сміюся… Завжди так було.

Він захлинувся нервовим сміхом; на його подив, жорстокий вогник у ясновельможних очах згас:

— А… Це буває. Смійся.

Однак йому вже перехотілося.

За кілька днів до трояндового саду з самотньою коровою навідався володар Корбор. Ігар спостерігав за ним здаля; володар був одночасно розлючений, розгублений і засмучений. Далі була довга розмова з ясновельможною — наодинці; Ігар очікував віддалік — якби жінка подала умовний знак, він з’явився б із послугою та перервав тим самим небезпечне усамітнення. Але нічого подібного не сталось; обоє підвелися з лави одночасно та рушили до будинку — рука в руці. Корбор залишився на ніч.

Слуги давно вже знали, що саме непокоїть володаря; іде поголос, що Корборового сина буде офіційно визнано байстрюком і позбавлено спадку. Що ж до його дружини, то навіть найостанніша повія серед посудомийок із піною біля рота паплюжила її, як сучку.

Ще за кілька днів володар з’явився знову — чорний мов хмара. Ігар почув звернені до жінки уривчасті слова:

— …і остаточна правда. Мені набридли здогади; він уже в дорозі. Я не поскуплюся.

Ясновельможна довго мовчала. Потім запитала, здається, вражено:

— Володарку… Її?!

— Його, — криво посміхнувся Корбор. — Мерзотника Са-Кона. Мої люди візьмуть його відразу, як та людина прибуде.

Ігар чекав, що жінка відповість, — але вона промовчала.

Ввечері вона самотньо блукала садом. Ігар, який користувався достатньою волею пересування, проник туди само; над вершечками нерухомих дерев, над трояндовими кущами розгорнулося чудове, поцятковане зорями небо. Зірка Хота стояла поки що високо.

Якби вони з Ілазою дивилися на ту саму зірку! Потрібно було умовитися. Тоді принаймні вночі він не почувався б таким самотнім. Він знав би, що Ілаза дивиться на небо і думає про нього…

Втім, вона дивиться і так. Напевно; зірка — їхній свідок, їхній годинник…

Біла сукня ясновельможної ледь мріла на березі озерця. Я принесу тебе в жертву, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Ти заручниця. Заради Ілази. Заради…

І, невідомо на що сподіваючись, він пошепки покликав:

— Тіар!

Йому здалося, що постать у світлій сукні поворухнулася. Із завмиранням серця він покликав знову:

— Тіар! Тіар!

«А як пояснити їй? Звідки я знаю її справжнє ім’я?!»

Постать у світлій сукні повільно рушила Ігарові назустріч. Він відступив і покликав знову; ясновельможна підійшла зовсім близько. У темряві він не бачив її обличчя.

— Принеси світильник.

Холодний і владний наказ. Вона зберігає своє ім’я в таємниці; зараз почнеться допит, і до нього він, Ігар, не готовий. Він піддався пориванню, миттєвому бажанню — і тепер часу на роздуми в нього саме стільки, скільки буде потрібно, щоб піти по ліхтар. А голова якось відразу спорожніла — жодної лазівки, жодної розумної думки, тільки чергуються під ногами посипана піском доріжка — кам’яні сходи — дощана підлога, знову сходи, доріжка, трава…

Її брови виявилися піднятими, а губи щільно стиснутими:

— Кого ти кликав?

Він мовчав, зволікаючи. Він уже вирішив сказати, що їй причулося; цієї миті вона рвучко нахилилася до нього, схопила за комір:

— Якщо ти, шмаркачу… Май на увазі, щеня, що я запросто можу забути все добро, яке тобі зробила… Плакатимеш, а сльози не поможуть!

Ігар ніби проковтнув язика. Ліхтар у його руці дрібно тремтів; баронеса продовжила трохи спокійніше:

— Ех, ти… «Тіар»… У тебе вже були дівчатка? Коли-небудь?

Він дивно мотнув головою, що могло означати й «так», і «ні». Як у питанні щодо походження володаревого спадкоємця: «наполовину».

— Іди в дім, — зовсім уже м’яко мовила жінка. — Скажи камеристці, що на сьогодні вона вільна… Ти мені допоможеш роздягтись. Я зараз прийду.

І, не цікавлячись Ігаровою реакцією, вона повільно пішла між трояндових кущів.

Якийсь час він дурнувато стовбичив. По тому акуратно поставив ліхтар на землю; знову підняв. Трояндові кущі відкидали моторошні тіні. Негоже настільки шляхетним і ніжним рослинам такий жахливий вигляд мати в сутінках…

Він пішов до будинку, і ноги в нього запліталися. «Обдури її, спокуси…» Усе складається якнайкраще. Ось тільки чи нема в неї традиції наступного ранку після бурхливої ночі топити випадкових коханців у цьому, скажімо, круглому озерці?! Для її натури це було б дуже логічним. Що таке для неї це її справжнє ім’я? Ти знаєш, я знаю, обоє ми мовчимо, а постіль — найзручніше місце, аби придушити пасочком… таких, надто добре поінформованих…

Він похмуро посміхнувся. Будь-які страхіття потьмяніють перед головним: заради порятунку Ілази йому доведеться… Ой, як погано. Як мерзенно. Як зовсім немислимо… Саме час перелізти через огорожу та дати драла. Знаючи, що Ілазу приречено. Знаючи, що…

Ігар зупинився. Треба йти, Святий Птаху. Треба…

У будці сторожа біля воріт горіло світло; на мить йому уявилося, як він б’є жінку канделябром по голові та перекидає її через дальні ґрати в саду. Маячня…

Він безпорадно озирнувся. З глибини саду повільно наближалася світла сукня.

— …То ти й справді дівич?

Святий Птаху, врятуй мене. Витягни мене звідси, я не можу…

Жінка посміхнулася. Півколо її зубів було мов серпик місяця: