Читати книгу - "Скрут"

Її запах був запахом троянд із домішкою тонкого струмочку поту. Її рухи були рухами лані; Ігар стовбичив і далі, а по спині в нього великими градинами котилася волога. Він не відчував навіть натяку на збудження — тільки розпач і тугу.

— Ну, дівичу! Допоможи мені!

Тонкі руки спритно підібрали волосся з пліч. Перед очима в Ігара виявився довгий, нескінченний ряд петельок і гачечків.

— Ну ж бо, Ігаре!

Пальці втратили чутливість. Він бездумно розстібав гачок за гачком, і якоїсь миті повірив, що застібки ніколи не скінчаться.

Нарешті сукня розійшлася під його руками; під нею — о радість! — виявився ще один ряд, такий само, навіть трішки довший; ясновельможна глибоко, дедалі глибше дихала:

— Ти майстер… А вдаєш скромнягу… Нам нема куди квапитися. Продовжуй, як почав — не поспішай…

Він побачив її спину. Білосніжну, чисту, без єдиної волосинки. Тканина під його руками повільно розповзалася до пліч; сам не знаючи, що робить, він упав навколішки та ривком оголив праву лопатку.

Зовсім чиста шкіра. Мов сніг. Жодного натяку на родиму пляму в формі ромба.

Вона здивовано озирнулася:

— Ігаре? Що з тобою?

— Ні… чого, — насилу вичавив він.

— Ну то продовжуй!

Тоді він зрозумів, що пропав. Адже під страхом найболіснішої смерті не ляже з нею в ліжко. Власне, він знав це й раніше; навіть примарна надія врятувати Ілазу ніколи не змусила б його…

…А вона не пробачить. Вона майже заморила Корборову дружину, вона зживе зі світу Са-Кона і цього незнайомого Ігарові хлопчика… Що їй якийсь Ігар — воша… На один замах, та й то слабенький… Вона не знає, що він колишній послушник, а якби й знала…

Тепла рука лагідно лягла йому на голову:

— Що, малий, злякався? Ти такий гарний… Такий… Не бійся. Хочеш, я тебе обійму?

Запах троянд і поту посилився. Запах поту від стомленої Ілази в лісі не здавався Ігарові бридким — а тепер він інстинктивно почав дихати ротом. Руки ясновельможної зіслизнули з його пліч на спину, жінка гортанно муркнула — і він вичавив із себе зовсім несподівано:

— Не… не треба… запах такий…

Ясновельможна сторопіла. Вона просто позбулася мови; погляд її вп’явся в Ігара, начебто намагаючись спростувати почуте. Ігар позадкував, обираючи шлях до відступу.

І цієї миті почув неголосний, делікатний стукіт у двері:

— Пані! Пані!

Ясновельможна загарчала. Роздратовано обернулася:

— Ну?

— Пані, той чоловік, що прибув… Наші люди зустріли його — за п’ять хвилин він буде тут. А до володаря — тільки вранці…

Користуючись хвилинним замішанням жінки, Ігар стрибнув. Відкинув гобелен, який прикрашав стіну, — цими потаємними дверима ясновельможна привела його, й тепер він навмання кинувся в темний, вузький коридор, який незабаром змінився сходами. Він спотикався, боляче вдаряючись, тримався руками за холодні стіни і дурнувато посміхався на повен рот, нескінченно повторюючи подумки: втік, врятувався… Вирвався від сучки. Від шльондри. Втік!!!

Потаємний хідник закінчився так само гобеленом; мружачись, Ігар вибрався в коридор — широкий і освітлений, він плавно переходив у вітальню. Вітражні двері виявилися широко відчиненими; до порятунку залишалося всього кілька зусиль і всього кілька хвилин — однак у вітальні очікував прийому той самий довгожданий гість. Гість стояв спиною, і був він присадкуватий і товстий.

Ігар ковзнув уздовж стіни, бажаючи прослизнути якомога тихіше — і, мабуть, саме тому зачепив ліктем декоративну підставку з квітами. Почув дзенькіт розбитої порцеляни.

Довгоочікуваний гість озирнувся. Блакитні очі здавалися двома паперовими волошками; біля ніг стояв пузатий саквояж, який зберігав до певного часу Рукавичку Правди.

Крик застряг далеко в Ігаровій горлянці. Кволі ноги відмовилися коритись, аби втекти, поки ще є така примарна можливість, чи принаймні кинутися на товстуна, щоб зарізати його скалкою порцелянової вази…

Тим часом зовсім інший, внутрішній Ігар здивовано подумав: то он на кого вона чекала. Ось кого викликав володар; бідолашний Са-Кон. Бідолашний пан Са-Кон, як жорстоко віділлються тобі ті штурхани, яких отримав за твоїм наказом посланець-невдаха Ігар… Тепер ти зізнаєшся, що в дружини володаря Корбора не тільки син від тебе, але й…

Увесь цей час вклався в єдину мить. Довгу мить, протягом якої товстун із Ігаром дивилися один на одного.

По тому товстун тихо посміхнувся:

— Привіт. А тебе вже всі поховали.

Ігар уперше чув його голос. Несподівано низький, глухий.

Він повільно позадкував. Товстун зробив лише один крок — і виявився раптом ближче, набагато ближче, ніж був; воістину в деяких мистецтвах він виявився не менш досвідченим за самого Отця Розбивана… Якого Ігар, його найгірший учень, без кінця ганьбить…

— Стій, — тихо зронив Рукавичка Правди.

Ігар уперся спиною в щось тверде. Здається, одвірок.

— Ти живий… Це добре, — товстун задоволено посміхнувся, і по спині в Ігара пробіг мороз. — А дівчисько живе? Ілаза?

Ігар чи то кивнув, а чи смикнув головою.

— Я так і думав… Не трусись.

Застукотіли по сходах чиїсь кроки; нагорі почувся роздратований голос ясновельможної. Ігар переривчасто зітхнув.

— Не тремти, кажу… Я зараз не на роботі. Я начебто в гостях. Приватна особа. Ти мене не обходиш…

Ігар не повірив власним вухам.

— Зараз — іди. А потім — не попадайся… Не попадешся?

Ігар замотав головою: ні.

— Іди.

Ігар відступив. Потім ще відступив. Потім ще; товстун не рухався з місця, як і раніше, посміхаючись. Ігар повернувся, готовий бігти стрімголов — і не побіг.

Товстун дивився — уже зацікавлено.

— Я… — Ігар підійшов, стримуючи тремтіння в колінах. — Я що… назвав їх? Це я назвав? Ятера і Тучку? Я… виказав?

Рукавичка Правди посміхнувся. Широко і багатозначно.

Голос ясновельможної долинув із коридору навпроти. Ігар повернувся і побіг, як не бігав ніколи в житті.

Воротар не отримував жодних застережень щодо нього; ворота встигли тільки відчинитись, а Ігар уже вирвався, обдираючи боки, та не чуючи під собою ніг, кинувся геть.

Зірці Хота було байдуже. На неї наповзла дрібна, клокаста нічна хмара.

Розділ четвертий

* * *

Спочатку вона бігла, але потім довелося перейти на крок, оскільки в боці різало, ніби ножем, у горлі пересихало, а дихати без схлипування не вдавалося. Саме час було упасти в траву і відпочити, але вона йшла і йшла, припадаючи на роздряпану ногу.

Яр залишився далеко позаду; до темряви вона повинна будь-що-будь вийти з лісу. Вийти в поле — там він її не дожене. Припустимо, у нього собачий нюх, він піде точно по сліду, він рухається, ніби камінь летить, — але в неї перевага довгого дня шляху. Якби ліс був