Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

з цього приводу Еудженіо Гарен, поезія у поетів «стає гімном божеству, втіленому у природі […]. Перетворення античних богів на сили, які одухотворюють всесвіт, надає небувалого «релігійного» присмаку віршам і прозі»[255].

У XVI ст. з’являються підручники з міфології, що збирають докупи моральні та фізичні алегоричні інтерпретації язичницьких міфів та образів богів. Можна згадати «Історію богів» Джіральді (1548), «Міфологію» Наталя Конті (1551), «Образи богів» Вінченцо Картарі (1556). Зокрема Наталь Конті продовжує використовувати, як і у середньовіччі, слово integumenta та вважає, як зазначає Жан Сезнек, що «від найдавнішої античності мислителі Єгипту та, згодом, Греції навмисно приховуватимуть під покровом міфів великі істини науки та філософії, щоб врятувати їх від профанації поширення […], завданням міфографа є віднайти їх оригінальний зміст»[256].

На початку XVII ст. ідея прихованого у міфах вчення про природу продовжуватиме жити, навіть у такого теоретика нової модерної науки як Френсіс Бекон, який у своїй праці «Про мудрість давніх» постійно використовує підручник Наталя Конті[257]. Поруч із моральним поясненням, ми знову знаходимо у нього алегоричну екзегезу, що встановлює відповідність міфічних образів та фізичних явищ: боротьба за владу між Ураном, Хроносом і Зевсом уособлює народження світу, Ерос є першоматерією, Пан — це природа, Прозерпіна — творча енергія землі, Протей — матерія у множині її форм.

Язичницькі боги продовжуватимуть з’являтися також у різних мистецтвах, наприклад в ідеологічній програмі, реалізованій у статуях Версальського палацу, що прославляють Короля-Сонце, або у розважальних заходах, які використовують міфічні сцени у виставах і музиці відповідно до традиції, що сягає античності.

З XVI по XVIII ст. персоніфікація природних явищ в образах богів, богинь, німф і наяд відчутно забарвлює ставлення до природи у поетів, від П’єра Ронсара до Андре Шеньє, якщо говорити лише про Францію.

3. «Боги Греції» Шіллера

Рух механізації природи, що відбувається з XVII ст. завдяки піднесенню точних наук, поступово інтенсифікується. Саме у контексті такої еволюції сприйняття природи наприкінці XVIII ст., у 1788 році — за рік до Великої французької революції, Шіллер пише поему під назвою «Боги Греції», в якій оплакує зникнення античних богів[258]. Я дозволю собі процитувати кілька строф цієї поеми, супроводжуючи цитати короткими коментарями, адже ідеться про важливе свідчення зміни у сприйнятті природи на самому початку індустріальної доби.

Три перші строфи оплакують зникнення у модерному світі міфу про Природу, одухотворену божественними силами. За доби античності «в благородство одягали світ», оскільки Природі приписували почуття, а отже душу. Відтепер у Природи відбирають всі почуття та позбавляють її будь-якої свідомості. Тоді все було огорнуте «чудним поезії серпанком»:

                  I

Ще коли ви світом володіли

І, в утіхи радісних танках,

Людство ущасливлене водили,

Дивні твори, зроджені в казках, —

Ах, сіяла розкіш ще над світом,

Іншим, іншим все жило життям!

В час, як ще вінчали Афродіто

Аматусіє[259], твій храм!

                  II

Як чудним поезії серпанком,

Все вгорталась правда, все було

Повнею життя налито п’янко,

Що й бездушне — то й воно жило[260].

Щоб життя огріти серця палом,

В благородство одягали світ,

Все — очам таємне розкривало,

Все — богів таємний слід.

                  III

Там, де нині куля полум’яна

Крутиться, як кажуть мудрі всім,

Геліос у величі від рана

Пропливав на возі золотім.

Тут жили на скелях ореади,

В буку цім було дріяд житло,

З урн шумливих чарівні наяди

Наливали піняве срібло[261].

Наступні строфи (IV—XI) пропонують ідилічний опис язичницького культу та життя давніх людей, які співіснували з богами. Наприкінці поеми автор жалкує про остаточну механізацію Природи:

                  XII

Де ти, світе? Повернися, пишний,

Світлий віку повноквітних літ!

Ах! Лиш серед фей в країні пісні

Ще живе його казковий слід.

Посумніли вимерлі поляни

І божеств для мене вже нема,

З образів живих, куди не глянеш,

Тільки тінь лишилася німа.

                  XIII

Геть пообсипалися ті квіти

Як північний вітер налетів,

Щоб Один міг тільки володіти,

Відійшов прадавній світ богів.

По сузір’ї сумно зір мій водить:

Де ти, де, Селено[262], — покажись!

Я гукаю крізь ліси, крізь води,

Ах! — Позамовкало скрізь.

                  XIV

Несвідомий радощів багатих,

На своє величчя мов сліпий,

Сили духа він не хоче знати,

А до щастя інших — нечуткий,

Навіть для Творця свого бездушний,

Як годинник тупо він спішить,

Лиш законам ваготи послушний —

Обезбожений цей світ.

                  XV

Щоб родитись завтра знов, сьогодні

Власний гріб для себе гріє він,

На одвічній осі у безодні

Місяць обертається без змін.

У казковий світ боги великі

Повернулись непотрібні нам,

Він, з-під їх увільнений опіки,

Вертиться з розгону сам.

Як показав Віллі Тайлер[263], в останніх рядках строфи XV Шіллер натякає на міф з Платонового діалогу «Політик» (272 е—274 а): керманич то керує судном-всесвітом, то полишає його, і боги різних частин світу також полишають регіони всесвіту, якими вони мали опікуватися. Тоді світ, полишений напризволяще, рухається відповідно до свого ритму та, поступово деградуючи, ризикує наразитися на катастрофу та хаос аж до моменту, коли боги знову погодяться керувати ним.

                  XVI

Відійшли вони, але з собою

Узяли й красу в небесний храм

З барв і тонів чарівною грою,

І лишили мертве слово нам.

Їх потоп часу пірвав та сяє

Велич їх на Пінду[264] висоті:

Що повік у пісні жити має,

Мусить згинути в житті.

Якщо Природа втратила свою божественність, дає зрозуміти Шіллер,