Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Це правда, що християнство сприяло розвитку механічного уявлення про Природу та її десакралізації. Починаючи з IV ст., невдовзі після Порфирія, Фірмік Матерн, навернувшись у християнство, вже критикує міфічне бачення світу, запропоноване язичництвом. Для чого вигадувати міф про Аттіса, з його скаргами та риданнями з приводу сівби та жнив? Марні церемонії не збільшать врожаю. Добре відомі селянину польові роботи — ось справжнє пояснення природи та справжні жертви, які приносяться тверезомислячою людиною протягом усього року, ось простота, якої шукає божественність та яка підкоряється закону сезонів, щоб зібрати врожай сезонних плодів. Фірмік Матерн примушує заговорити сонце: «Я є саме тим, чим здаюся, дуже просто; я не хочу, щоб ви уявляли собі мене якось інакше, ніж я є»[265]. Вже для нього сонце є лише вогняною кулею. З погляду креаціонізму християнства Природа є предметом, створеним окремим від неї майстром, який трансцендентний їй. Будучи витвором Бога, вона більше не є божественною. У Природі більше немає божественної присутності. Це уявлення про Природу науковці (Шіллер має на думці насамперед Ньютона) лише підтверджують досліджуючи природні явища у механічний спосіб. Після винайдення наприкінці XIII ст. годинникового механізму на коліщатах функціонування природи буде розумітися відповідно до моделі цього інструменту вимірювання. Вже у 1377 році Ніколя Орем у своєму «Трактаті про Небо та Світ» представляє рух небес як рух годинника, який після створення Богом продовжує рухатися самостійно відповідно до законів механіки[266]. Ця метафора житиме протягом століть, ось чому Шіллер говорить, з приводу природи, про «тупий поспіх годинника». Поема Шіллера містить, до речі, натяки, дуже ворожі до християнства: «наліт північного вітру», відмирання світу богів на користь Одного (Ісуса), «кістяк страшенний понад ложем, що кличе у гріб» (строфа IX). Перша версія поеми, ще більш дошкульна, викликала справжній скандал[267].

Втім, Шіллер оплакує не те, що науковці уявляють сонце як вогняну кулю, а те, що люди в їхньому повсякденному сприйнятті втратили поетичне та естетичне відчуття цієї реальності.

На мою думку, цю поему можна пояснити у контексті оманливої ілюзії ідеалізованої Греції, яка зачаровувала німецьких авторів, починаючи з Вінкельмана, включаючи Шіллера, Гьольдерліна й Ґьоте, яка залишається актуальною аж до Штефана Ґеорґе та Вальтера Отто. Зачаровані грецьким мистецтвом, красою нерухомих та мовчазних статуй, вони повірили у безтурботний світ свят, культу тіла й гармонії душ. Клаус Шнайдер справедливо критикував це уявлення у своїй книзі про «безмовних богів»[268].

Поема завершується обнадійливою нотою: міфічна поезія природи пішла, проте поезія завжди житиме в ідеалі.

Як би там не було, Шіллер — не єдиний автор, який каже про кінець впливу богів Греції на чуттєвість західних людей. На початку XIX ст. Новаліс у «Гімнах до ночі» та Гьольдерлін у «Хлібі та вині», а згодом, на початку XX ст., Рільке у «Сонетах до Орфея» (І, 24) проголосять своєю чергою відставку грецьких богів. «Вони, що робили життя таким щасливим, повернулися на небо[269]» і наш світ занурився у темряву. Для Гьольдерліна Христос, зрештою, є останнім із богів, він віщує повернення у майбутньому всіх інших богів і цього «щасливого життя» на лоні Природи, яке вони забезпечували людям. Відверто кажучи, натяк Шіллера на бога й богів міфу з діалогу «Політик», які полишають кермування, щоб потім знову повернутися до нього, також може містити надію на подібне повернення. Проте ця ідея залишається невисловленою.

Насправді Гольдерлін та, значно пізніше, Рільке є свідками зовсім іншої концепції природи та повної зміни поглядів на стосунки людини з природою. І справді, зв’язок відчуття природи та поетичного політеїзму почав руйнуватися всередині XVIII ст., разом із Руссо, для якого людина може віднайти свою єдність з природою, розчиняючись у Цілому[270]. У першій версії свого «Емпедокла» Гьольдерлін ясно проголошує кінець поетичного політеїзму, забування «імен давніх богів» та настання нового підходу до природи, який полягатиме у тому, щоб дозволити «захопити себе життям світу», як каже Гольдерлін, та, звільнившись від покривал міфології, відчути присутність природи у наївному та новому відчутті:

Отже дерзайте! Весь ваш спадок, всі ваші здобутки,

Історії, уроки, взяті у батьків,

Закони, звичаї та імена давніх Богів —

Мерщій забудьте їх, щоб очі звести,

Неначе щойно народившись, на божественну природу[271].

«Бути одним цілим з усіма живими речами, повернутися, у радісному забуванні себе у Ціле Природи»[272]. Саме у цих термінах «Гіперіон» Гьольдерліна виражає руссоїстський екстаз. Гьольдерлін, зрештою, також є свідком зміни сприйняття природи, яке відбувається в добу Ґьоте і Шеллінґа, і про яке ми поговоримо трохи далі. На початку XX ст. метафора покривал і таємниць природи все більше стирається, щоб поступитися місцем зачаруванню Природою без покривал, яка віднині, згідно з висловом Ґьоте, стає «таємничою у світлі дня», в оголеності своєї присутності. Політеїстичне уявлення традиційної поезії поступається місцем пантеїстичному відчуттю Природи, яка — ми це ще повторимо, — наповнює людину священним тремтінням[273].

IV

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦЬ ПРИРОДИ

9

Прометей та Орфей

1. Фізика як розкриття таємниць Природи

Розповівши історію сприйняття за доби античності афоризму Геракліта «Природа любить приховуватися», ми можемо повернутись до теми таємниць природи. Якщо прийняти, що природа справді любить ховатися й приховувати від нас свої таємниці, можна обирати щодо неї різні настанови.

Насамперед можна просто відмовитися від будь-якого дослідження природи. Такою була настанова Сократа, яку поділяв також Аркесілай, представник того періоду платонівської школи, який деякі історики називають «скептичним». Як каже Ціцерон,

Сократ був першим, хто відвернув філософію від речей, прихованих і втаємничених самою природою, що ними цікавилися його попередники, та вивів на авансцену філософії людське життя[274].

Йдеться про відмову обговорювати речі, які, з одного боку,