Читати книгу - "Рікі та дороги"

І Рікі щосили заходився лапами порпати землю, і та полетіла просто на мене, і я затулив очі руками. А потім Рікі знову загарчав.

— От! Що я казав? — сказав Рікі.

Я підійшов і побачив у ямці пачку з-під печива, банку сардин і свою зубну щітку. Ту щітку, яку я думав, що забув удома, через яку пообіцяв собі більше не засмучуватися в цьому лісі. Тоді я взяв пачку з-під печива до рук, але в ній нічого не було. Я кинув її на землю.

— Цікаво, хто це сюди притягнув і зарив? — запитав Рікі.

— Навіть не здогадуюся, — сказав я.

— Я носом відчуваю, що це хтось безстрашний і розумний. — Рікі витримав коротку паузу. — І красивий. Так, хочу сказати, що він ще й красивий, — закінчив він.

— Я не бачив у цьому лісі нікого красивого, — казав далі я, і це була правда, бо я не знав, за якими критеріями вважати тварин красивими. Я звик, що красиві люди, а тварини або погані, або хороші. Хоча люди теж або погані, або хороші. Мені ще колись давно про це казала мама.

— Правда? — засмутився Рікі.

— Я не знаю, — після роздумів сказав я.

— Я думаю, що в нього довга, іноді блискуча від сонця шерсть.

— Гаразд, — сказав я, — Рікі, я знаю, що це ти поцупив у мене щітку, печиво й банку сардин.

— Не поцупив, а позичив, — зізнався Рікі.

— Для чого? — запитав я.

— Щоб ти зі мною погрався. Щоб ти побігав зі мною, а потім скочив у це провалля, і котився, і сміявся голосно, і щоб тебе не засмучували думки. Я спочатку просто в тебе потягнув щітку, коли ти тоді завивав на землі вночі, бо я собака і люблю гризти всілякі речі, особливо дерев'яні. Але потім я взяв ще пачку печива і сардини. Уже навмисно, щоб трохи розважити тебе, бо ти постійно був такий серйозний і зосереджений і зовсім не хотів грати зі мною. Мені через це кілька разів хотілося тебе вкусити, і, напевно, я би вкусив тебе сьогодні, якби ти не пішов зі мною шукати речі.

Тоді я нахилився й узяв до рук погризену щітку. Рікі відійшов трохи вбік, може, подумав, що я його сваритиму. А тоді сказав:

— А ти знаєш, що собак, які щось зробили, треба чимось заохочувати?

— Заохочувати за те, що ти поцупив мої речі?

— За те, що я знайшов їх. Ну як ти не розумієш?! — радісно гавкнув він.

Рікі дивився на мене, і його хвіст так само виляв із боку в бік.

— Забирай сардини, — сказав я.

— Ні, я не хочу цю залізну бляшанку, яку неможливо розгризти, — сказав Рікі.

— А що ти хочеш?

— Хочу історію.

— Але історії в нас розповідаєш ти, — сказав я.

— Усі розповідають історії, коли їм хочеться, — сказав Рікі.

— А якщо замість цього я просто обійму тебе?

— Тоді я тебе вкушу.

Я чекав, що Рікі пчихне, але він не пчихав, і хвіст його перестав бити боки.

Я згадав, що ні з ким не говорив про свій найбільший страх. Що товариш, який жив по сусідству, ледь не вмер, коли я захотів із ним про це поговорити. Я подумав, що мені справді хочеться все розповісти. Зрештою, заради всього цього я сюди прийшов.

— Гаразд, тоді слухай, — сказав я, — ця історія про нічого.

Я поклав зубну щітку в кишеню, сів на землю, притиснув коліна до підборіддя та почав оповідати.

* * *

Я зрозумів, що мама мала на увазі, коли казала, що збирається жити швидше. Я це буквально відчув по секундах нашої з нею хвилини, яка спочатку йшла вперед, але потім почала дуже швидко працювати у зворотному напрямку. Мама танула на очах, як стікає пісок у колбі сонячного годинника, який я також бачив у підручнику з географії, інакше ніколи в житті не міг би використати це порівняння.

Мама захотіла сфотографуватися зі мною, бо всі ті світлини, що зберігала в себе бабуся, були старі і на них мама була ще дитиною, а інші фотографії були в нашому колишньому будинку, і ми не могли їх звідтіля дістати. Але навіть якби могли, то все одно вони були б застарілі, тому що за час, поки мама була мертва, я виріс на 2 роки та 8 днів і зовні став трохи інакшим, і мама також змінилася. Це мало мені допомогти запам'ятовувати її, якщо ми знову довго не будемо бачитись. Бабуся взяла в сусідів фотоапарат, а мене попросили вдягти білу сорочку.

Я не знав, чи варто мені застібати верхній ґудзик… Пішов до великої кімнати й побачив те, що мене дуже злякало: мама сиділа біля маленького дзеркала, а її голова була лисою, тобто на ній зовсім не було волосся, і вона саме збиралася пов'язати на голову хустину. Вона, напевно, не сподівалася, що я зайду: мав іще п'ятнадцять хвилин переписувати з підручника в зошит. Але я закінчив раніше. І я так перелякався, що навіть скрикнув. І мама сказала, що вона давно хоче зі мною про це поговорити, що вона зараз хвора і це так діють ліки. А тоді вона знову сказала ці кляті слова, вона сказала:

— Я сподіваюся, що все буде добре.

Я не розумів нічого від самого початку, але тепер нічого не розумів іще більше. Та я відмовлявся щось змінювати у своєму житті й вимагав цього від мами та бабусі. Я прокидався та вдягався, снідав і швидко пив чай, ішов до школи, повертався додому, обідав, дивився дві серії «Альфа», переписував уривки з підручників у зошит і віддавав їх на перевірку, читав книжки, жуючи печиво чи яблука, вечеряв, і в моїй тарілці вся їжа була розкладена окремо, я проводив свій вільний час, як хотів я, а не як хотіла мама чи бабуся, я дивився телевізор, умивався й лягав спати. Мамі часто вночі ставало зле, і я чув, як бабуся приносить їй відро. І мене брала злість через те, що нічого не можу змінити. Я кілька разів не витримував, схоплювався та кричав, що вони не дають мені спати.

Мене перестали помічати в школі. Тобто якщо раніше мене хоча