Читати книгу - "Рікі та дороги"

— Слухай, деякі речі не треба пояснювати. Жарти, наприклад, — сказав він. — То що сталося цього разу?

— Тобто? — запитав я.

— Чому тобі страшно? Що тебе засмутило?

Я подумав, яку з двох правд йому озвучити.

— Хтось краде мою їжу, — сказав я.

— Не може бути, — здивувався Рікі.

— Може, — сказав я.

— Яка прикрість, — сказав Рікі. — І що ти думаєш із цим робити? Шукатимеш злодія?

— Та де ж я в лісі його знайду? — сказав я. — Це може бути якась тварина: білка там, чи ворона, чи хто завгодно.

— Ворона не потягне в дзьобі металеву банку, — сказав Рікі.

— Хіба я казав щось про банку? — здивувався я.

— Е-е-е, — запнувся Рікі, — казав. Уранці, коли був у наметі, а я був зовні. Я чув, як ти казав: «Хто б це міг поцупити в мене банку сардин?»

— Не пригадую, — сказав я і дійсно замислився, чи міг казати це вголос. І, здається, у мене з'явилася одна версія, хто б це міг бути.

— Ну, хочеш, я допоможу тобі знайти злодія? — сказав Рікі.

— І як ти хочеш це зробити? — запитав я.

— Я можу понюхати рюкзак і потім піти по слідах. Я ж собака, я вмію робити такі штуки. Це називається чуйка.

Я на секунду замислився. Ніяких інших справ у мене на сьогодні не заплановано, і таки цікаво було дізнатися, куди дівається моя їжа.

— Якщо я не дізнаюся, хто тягає мою їжу, у мене скоро її може не залишитися, і тоді мені буде важко, і тоді…

Я не став казати далі, бо відповідь була очевидною. Тоді мені доведеться повертатися додому, а я цього не хотів, і я боявся цього і саме зараз уникав цих думок усіма можливими засобами.

— Влаштуємо ескпедицію лісом! — радісно виголосив Рікі. — Це буде чудова пригода і чудова гра! Я такий радий!

І Рікі, майже так само, як я вранці, застрибав на місці.

— Експедицію? — запитав я.

— Еге, — сказав Рікі, — я ж кажу — ескпедицію.

— Не «ск», а «кс»!

Тоді Рікі знову пчихнув, і я зрозумів, що він навмисно перекручує літери місцями, щоби було весело.

— Ну, гаразд, — сказав я. Тоді повернувся до намету й заховав усе, що лежало долі, у рюкзак. У мене із собою залишалося:

1) 1 пара спортивних штанів + 1 на мені;

2) 1 пара кросівок (на мені);

3) 2 пари трусів + 1 на мені;

4) 2 пари шкарпеток + 1 на мені;

5) 1 теплий светр, 1 куртка;

6) 1 блокнот;

7) 1 ручка + 1 помаранчевий олівець;

8) 1 підручник з географії на 234 сторінки у палітурці;

9) 2 футболки + 1 на мені;

10) 4 коробки сірників;

11) 1 армійський ніж, у якому: 1 ніж, 1 викрутка, 1 відкривачка для пляшок із пивом, 1 відкривачка для бляшанок, 1 пилка;

12) 1 дволітрова пляшка води;

13) 1 кілограм 300 грамів митої моркви, яку терміново треба було з'їсти;

14) 1 буханець хліба;

15) 2 пачки сухарів;

16) 1 залізна тарілка, якою треба було нарешті скористатися, бо інакше я даремно тягнув її сюди;

17) 1 виделка;

18) 1 пачка знеболювального;

19) 1 мило;

20) 1 великий рюкзак, з яким дідусь колись їздив на риболовлю.

І я міцно його запнув, поклав у куток намету й охайно прикрив гілками з долівки. Листя на них потроху засихало, і я подумав, що мені потрібно замінити настил.

Я виліз із намету та сказав, що ми можемо йти. Рікі побіг попереду, схиливши голову до землі й гучно втягуючи носом повітря — він робив це так гучно, ніби хотів, щоб я це чув. Коли ми минали дерево з годівницею, я на мить зупинився й побачив, що всередині вже сиділи дві пташки та дзьобали хліб, і мені від цього стало радісно.

— Не відставай, — гавкнув Рікі, — ми маємо знайти твої речі. І я нюхом відчуваю, що ми це зробимо!

І я побіг за ним повз дерева, а мої ноги шаруділи листям і травою, і це був дуже приємний звук, я його знав — так шаруділи мої ноги, коли я біг до підвалу, у якому тато колись змайстрував для мене апарат мисливців за привидами. І я на мить уявив, що зараз полюю за черговим привидом, і наставив пальці замість бластера, який готовий був стрельнути за найпершої небезпеки.

Ми добігли до яру, і Рікі сказав, що це вже десь зовсім поруч. Я ніколи на заходив у цю частину лісу. Я вже навіть не сумнівався, що це він поцупив пачку печива й сардини, але злості всередині не було. Мені було цікаво, для чого він це утнув, що він хотів ще утнути, що за гру він вигадав.

— Це внизу, — ствердно виголосив він, а його хвіст бив по боках дуже сильно, аж мені здалося, що йому може бути навіть боляче від цього. А тоді Рікі радісно тявкнув, ніби собака-підліток, і покотився згори вниз. Я перелякався, бо ще не добіг до схилу і не знав, що там. Я кинув свій уявний бластер, підбіг до краю і побачив, як Рікі котиться вниз, але схил не був дуже пологий, тому через кілька переворотів собака знову біг уперед і підстрибував, щоб додати собі прискорення. Він і далі радісно скавчав, а коли дістався до низу, підскочив і радісно гавкнув:

— Воно тут! Котись до мене!

— Ще чого, — сказав я, — бруднити одяг і дряпати шкіру?

— Ну що ти, наче пудель боягузливий? Це дуже весело!

— Ніякий я не пудель, я людина, — сказав я. Рікі пчихнув.

— Люди теж можуть бути пуделями, — сказав Рікі, — нічого не буде з твоїм одягом. Обтрусишся.

І я побачив, який він радісний, як сильно лупить себе в боки хвостом, коли дивиться на мене, і подумав, що цей собака тут не просто так. Я позадкував на кілька кроків, а тоді розбігся й кинувся руками вперед, і за кілька секунд приземлився, а тоді перекотився через голову, і ще раз, а потім покотився боком. І за якусь мить зрозумів, що сміюся. Я відчув, як сухі гілки та камінці дряпають шкіру, але мене це не хвилювало. Я докотився донизу, ще кілька разів перевернувшись через голову, а тоді встав та обтрусив із себе землю та листя.

— Це тут, — сказав Рікі.

— Де?

— У цьому таємничому та глибокому яру. Я відчуваю нюхом, що твої речі…— Він принюхався до вітру, кілька