Читати книгу - "Рікі та дороги"

б називали дауном, могли штовхати чи брати на кпини, то тепер мене просто ніхто не бачив, ніби я розчинився, і коли я виходив до друзів у двір, щоб подивитися, як вони грають у футбол, вони брали м'яч і йшли геть, нічого не кажучи. І це додавало мені злості на маму, на те, що вона хворіє, бо зі мною ніхто не хотів навіть розмовляти, а коли тебе не помічають — це навіть гірше, ніж коли тебе сварять.

Мами ставало дедалі менше, як і часу.

Мене більше не забирали зі школи, я ходив сам. Одного раз я прийшов додому, але там нікого не було. Я сам собі накрив на стіл і поїв. За кілька годин приїхала бабуся і сказала, що я маю бути хоробрим.

Один із однокласників сказав, що моя мама скоро має померти. Просто так сказав, як розповідають про те, із чим у тебе бутерброд у рюкзаку. Але я йому сказав, що мама вже раз помирала, не можна помирати двічі, таке буває тільки в кіно. Але він сказав: «Ні, вона точно скоро помре».

Тоді я не втримався й кинувся на нього, повалив його на підлогу й гамселив по обличчю руками так сильно, як тільки міг. Мене відтягли вчителі, а цього хлопця забрали в лікарню. Але мені нічого за це не було, мене навіть не насварили як слід, бо моя мама була хвора.

Того дня я прийшов додому, сів на диван і став чекати.

Чекати своїх думок, своєї пам'яті.

Я хотів згадати, що останнє казала мама перед словами «все буде добре». І мені це ніяк не вдавалося, і я розізлився і став бити себе кулаками по голові. Прибігла бабуся й міцно обійняла мене, вірніше, притисла до себе, щоб я припинив. А потім я зрозумів, що знову не пам'ятаю мамин вигляд і в мене навіть її доторків не було в пам'яті, бо відколи вона приїхала, я майже не торкався її, крім тих двох моментів, коли вона обіймала мене і казала про нашу хвилину.

— Ми маємо поїхати до неї, — сказав я і здивувався, що сказав це вголос.

Я чув, як цокав годинник, але бабуся не хропіла. Вона відповіла із сусідньої кімнати:

— Я думала, ти ніколи цього не скажеш і не попросиш.

Я пішов до неї в кімнату і сів поряд на ліжку. Торкнувся її руки. Я не знав, наскільки зараз пізно, бо годинник у кімнаті був, але ж було темно. Та до цього я багато часу просидів у своїй кімнаті на ліжку, дивлячись на ноги.

I я подумав, що попереду в нас буде ще багато таких секунд. Я таки думав, що в житті все має бути логічно і вчасно. Завжди. Тобто усе має дотримуватись якогось порядку, бо я так звик і так хочу.

* * *

Я лежав під ліжком.

Там було прохолодно й тихо.

Я бачив:

1/4 кімнати;

підлогу й ніжки стільців;

стабілізатор від телевізора;

8 книжок під столиком для вазонів;

а ще світло, яке пробивалося крізь шпарину запнутих штор, і в цьому місці було помітно, як кімнатою літає пил.

Тоді я побачив, як нижня частина дверей відчинилася і до кімнати зайшли ноги. Вони на кілька секунд зупинилися, я почув глибоке зітхання, а тоді ноги рушили в моєму напрямку. Я колупав засохлу фарбу, яка відкололася від дощок, що ними було встелено підлогу. Я побачив, як ноги згинаються і хтось стає на коліна. А тоді хтось ліг, і це була бабуся. Вона також притулила щоку до підлоги й подивилася на мене половиною обличчя. Я бачив, що вона щось хоче сказати. Вірніше, я відчував, бо моя увага була прикута до цієї фарби. А тоді я відірвав погляд і побачив, що половиною бабусиного обличчя потекла сльоза, дуже швидко потекла, бо її щока була притулена до підлоги, але бабуся при цьому не плакала, тобто не було схлипувань чи чогось такого. У кімнаті було тихо, я почув, як стукає її серце, і став лічити удари, і між ними були великі паузи, аж мені стало трохи страшно, бо здавалося, що воно зараз зупиниться зовсім. А тоді я почув своє серце, і за якусь мить мені здалося, що вони б'ються однаково.

— Ти точно не поїдеш із нами? — пошепки запитала бабуся, і я зрозумів, що голосу в неї майже немає і говорить вона в ніс, ніби довго хворіла. Я заперечливо похитав головою. Тоді вона знову запитала:

— Чому?

— Тому що цього немає в моєму розпорядку! Ти бачила, щоб у мене десь був записаний похорон? Бачила?! — вигукнув я та знову заплакав.

Останніми днями я так стомився плакати, і мені здавалося, що ми всі в цьому домі виплакали цілий Тихий океан сліз площею 161 800 000 км2 і просто зараз ми в ньому тонемо, ідемо на дно, як у тих фільмах, де людям до ніг прив'язують каміння, щоб вони не могли вибратися. Тоді я побачив, що в бабусиному оці була ще одна сльоза, але вона застрягла в ямочці біля ока, ніби ніяк не наважувалася стекти щокою.

Бабуся встала так само, як лягла: спочатку піднялася на коліна, зіпершись руками об підлогу, а тоді зіпнулася на рівні та й пішла з кімнати.

* * *

Тато приїхав за кілька годин після того, як померла мама. Він захотів зі мною поговорити, але в нього це не дуже вийшло.

Я дивився «Альфа» у великій кімнаті.

У Альфа виникла мельмацька гикавка — надзвичайно гучна, з металічним призвуком. Танери побоювалися, що її почують сусіди.

Кейт:

— Альфе, чи існує якийсь спосіб позбутися гикавки?

— Так, цілих два. Перший — це котячий сік.

— А що таке котячий сік?

— Ну, фруктовий сік добувають, чавлячи фрукти. Аналогічно щоб добути котячий сік, треба чавити…

Віллі:

— Я не хочу цього чути!

Альф (до Віллі):

— Затули вуха. (До Кейт):…кота.

Віллі:

— Я це чув!

Альф:

— Я попереджав.

Кейт:

— Але ж ти казав, що є два способи?