Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Аж заплакав Юхим від того горя. Коли згадав, що ще грошей трохи сховав. У такому місці, що навіть цигани туди не долізли. Гроші ті відкладені були, щоб купити дружині своїй, Гапці Митрівні, породистих курей. Та Гапка все нове полюбляла, то рослини небачені вирощувала, як-от ті ж помідори, про які казали, що то кров диявольська, то тварин, як-от тих кролів, яких у нас за щурів вважали і за яких панотець наш ледь анафемі не піддав Юхима з дружиною. Допомогло тільки, що у журналі „Нива“ сільський наш учитель Онуфрієнко вичитав, що кролів подавали на стіл самому государю імператору, отже, не щур, а тварина цілком православна. Що ж до помідорів, то панотець як розсмакував їх, то й собі посадив і казав, що фрухт просто-таки райський і теж цілком православний, особливо якщо засолити правильно.

Так ото покректав Юхим і дістав гроші. Там було на півдесятка курей, але дещо довелося стражникам віддати, бо не відпускали, до Сибіру обіцяли відправити за псування квітника справничихи. Але гроші отримали і подобрішали. Відпустили Юхима, а він зміг купити лише три курки породисті. Дивного вигляду, такі, що ото і ноги в пір’ї. Причвалав додому з цими курми, став на коліна перед Галкою і курей їй подає. А вона зрозуміла, в чому справа, і ну Юхима лупасити. Кричить: „Такого кабанця на три курки зміняв! А щоб тобі! А сто бісів твоїй матері! Три курки, клятий!“ Та як схопиться за рогач. А Гапка ця була людина гаряча, спочатку вдарить, а потім подумає. Підхопився Юхим — і давай тікати. Дружина за ним, рогачем у спину штрикала, трьома курками лаяла. Це люди почули і почали всі з нього сміятися. Отож був Юхим Карасятко, а став Юхим Трикурки. Тільки називали так його лише позаочі, бо інакше ображався та горілочки своєї на горіхових перетинках настояної не продавав. А горілочки тієї мужикам у свято скуштувати хотілося, то вони про три курки тільки між собою згадували.

І оце вимогу поставили, що баню поладнають, але тільки за горілку Трикурчину. Панотцю перед своїм духовним керівництвом ганьбитися не можна було, тим більше і так на гачку був, бо під час облави у Миргороді спіймали його в будинку розпусти та ще й із жидівкою. Хоча отець казав, що відвідав кубло пороку з метою душ-пастирською, щоб нинішніх Марій Магдалин навернути до Бога, але ані керівництво не повірило, ані дружина, через що ходив Іонафан з синцем під оком і ще раз проштрафитися перед єпархіальним керівництвом дуже боявся.

Тому збігав до діда Юхима, домовився за відро. Мужики зібралися і баню підправили. Щоб устигнути, ніч працювали, зранку вже все готове було. Баня як нова, аж виблискувала у небі. Виставив панотець відро самогонки діда Юхима, мужики її випили і сидять, усміхаються. Панотець, який хоч сам з великоруських губерній, але давно вже в нас, призвичаївся, каже, що їли, пили, молоду бачили, пора б і розходитися. А мужики сидять, очима блимають, посміхаються, і жоден не підвівся. Тут уже захвилювався панотець, бо ж скоро архієрей приїхати мусить, а у дворі церковному купа мужиків, від яких спиртоузом тхне, та ще і посміхаються нахабно. Ще подумає владика, що над ним насміхаються, образиться. А за образу ту може перевести аж до Сибіру чи до Азії, у краї дикі і небезпечні, на відміну від благословенної Малоросії.

Каже панотець, щоб ішли мужики геть, а вони тільки посміхаються. Сидять у траві, що печериці якісь і посміхаються, наче східна людина на базарі. Злякався панотець, що скандал буде, а тут я якраз приїхав, бо був же одним із ктиторів храму. Панотець кинувся до мене. Каже, Іване Карповичу, допоможіть! Приберіть мужиків! Підійшов я до них, а вони як дрова. Тобто при свідомості, посміхаються мені, але нерухомі. Не те що підвестися, сказати нічого не можуть, тільки ото посміхаються і хитаються потроху, наче тополі на вітрі. Спитав, що пили. Коли почув, що самогонку діда Юхима, то одразу відповів, що самі мужики не підуть ще години дві-три, бо такий то напій, що просто так не відпускає. Ноги відбирає і язик, а замість цього дарує райське блаженство.

— А що ж робити, Іване Карповичу? — аж кричить панотець. — Архієрей ось-ось будуть! Не бачити мені голови своєї! У Сибіру ведмедям службу правитиму!

Ледь не почав отець волосся на собі рвати, а його ж там не дуже багато лишилося після гніву матушки. А то зовсім душпастир буде голомозий, хіба то добре? Бачу, що рятувати його треба.

— А що у вас у погребі, отче?

— Та порожньо ж, літо. Старі запаси доїли, а нові тільки зростають.

— Ну, тоді потягли.

— Куди?

— Туди!

Узялися ми з панотцем та швиденько мужиків перетягли у погріб. А воно ж, знаєте, Єлизавето Павлівно, панотці хоч і особи духовного звання і про спасіння душі здебільшого думають, але погреби в них завжди добрі. Погріб був розміром із хату, тут тобі добрячий кут під картоплю, тут під діжки з огірками, капустою та антонівкою, тут під моркву закуток, а ще й полиця для яблук і під бутлі з наливками, а ще під баночки з варенням і під багато чого іншого. Просто не погріб, а радість для очей, подивишся — і хочеться славити Господа за дари його. Одне слово — душеспасенний погріб. Ото в те місце злачне почали тягати мужиків. Іонафан чолов’яга дебелий, на півголови вищий за мене і в плечах широкий, але засапався швидко. Бо ж особа духовного звання, нічого важчого за кадило не піднімає, а у всякій справі важливо призвичаєним бути. То більше я тягав, а панотець притримував.

Стягли ми мужиків, поскладали на дошки, нехай прохолоджуються. Тільки останнього поклали, коли чуємо — торохтить двигун. То святе начальство їде, архієпископ Назарій. Він хоч і з осіб духовного звання, але нового не боїться, одним із перших у губернії авто завів, хоч деякі кажуть, що авто ті — від диявола, бо сіркою чхають. Ну то дурниці, бо ж якби від диявола були авто,