Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Тільки б не запізнитися до вечірки.

Напруга змінилася рішучістю. Герман глянув на Максима — їхні погляди перетнулися, і без слів стало ясно: Ядро ні при чому. Дмитро махнув Комару:

— Готуй техніку. Вирушаємо.

Віктор буркнув, потираючи плече:

— Якщо там наші снаряди, хтось прикрився Ядром.

Герман кивнув:

— З’ясуємо на місці. Рушаймо.

Колона рвонула до Більшовика — пікап Мітки попереду, два танки Ядра позаду. Асфальт тремтів, дим на горизонті густішав. Коли під’їхали, чорний дим здіймався в небо, ТРЦ "Більшовик" палав, полум’я пожирало стіни. Машина розвідки горіла, метал скрутився від жару.

Герман вистрибнув із пікапа, його голос розсік повітря:

— Олег! Де ти, брате?!

Він рвонув до палаючої машини, очі гарячково шукали крізь дим і полум’я. Максим кинувся слідом, гукнувши:

— Гере, зупинись!

Та Герман не чув. Він крикнув ще раз, голос надірвався:

— Олег! Відгукнись!

Подих став уривчастим, груди стисло — паніка наростала, руки тремтіли, коли він оббігав машину. Максим наздогнав, схопив за плече:

— Гере бляха, зупинись!

Герман вирвався, промчав повз уламки, і раптом завмер — серед диму стояв пікап Олега: шипи на броні, тріщина на склі. Він кинувся до нього, горлаючи:

— Олег! Олеже! Ти тут?!

Рвонув двері — і завмер. На сидінні лежав закривавлений шолом Олега, пробитий уламком, поруч обгоріла рука в знайомій рукавиці. Кров залила підлогу. Герман закричав, голос розколовся від болю:

— Олег! Ні! Олеже!

Він упав на коліна, хапаючи шолом, його руки тряслися, подих рвався, очі застилали сльози. Самоконтроль розсипався — він загорлав ще голосніше, б’ючи кулаками по землі:

— Ні! Ти не міг! Олеже!

Максим підбіг, схопив його за плечі:

— Гер, досить! Він мертвий! Ти чуєш?!

Герман відштовхнув його, рвонувся до пікапа, намагаючись витягнути руку брата, кричачи без слів — лише звіриний рев виривався з горла. Максим учепився знову, гримнувши:

— Стій, твою мать! Ти себе угробиш!

Танки Ядра зупинилися поруч, гусениці заскреготіли. Дмитро стрибнув із люка, побачив Германа й миттю підбіг. Герман рвонувся ще раз, але Дмитро схопив його за комір, різко розвернув і вдарив рукояткою пістолета по потилиці. Герман захитався й упав, свідомість покинула його.

Максим підскочив, гніваючись:

— Ти що твориш?!

Дмитро глянув на нього, голос твердий:

— Він би себе спалив. Треба його забрати.

Двоє бійців Ядра підбігли, акуратно підняли Германа й перенесли до вантажівки. Максим стиснув кулаки, дихаючи важко — злість і біль змішалися в грудях.

Дмитро обернувся до ТРЦ:

— Шукаємо далі. Хто б це не був, вони десь тут.

Максим кивнув, його голос охрип:

— Розділяємося. Якщо щось знайдете, сигналте.

Вони розійшлися серед диму й уламків. Стіни були чорні від сажі, вікна вибиті, повітря просякнуте запахом горілого пластику й металу. Кожен крок гудів напругою, відлуння вибухів нагадувало, що ворог близько. Час підганяв, а смерть Олега тяжіла над усіма.

Герман прийшов до тями, голова гуділа, ніби танк проїхав по черепу. Він лежав на скрипучому ліжку, у напівтемряві знайомої кімнати. Піднявшись на лікоть, схопився за скроню, намагаючись згадати, що сталося. Перед ним сидів Максим, його обличчя — суміш тривоги й незграбної спроби тримати все під контролем.

— Де я? — прохрипів Герман, озираючись по стінах Форте, що пахли іржею й старим деревом.

— У Форті, де ж ще, — відповів Максим, знизавши плечима, ніби це мало його заспокоїти. — Ти вчора влаштував цирк, друже.

Герман ліг назад, заплющив очі. Уривки спогадів — палаючий Більшовик, пікап Олега, кров на сидінні — вдарили в голову, як снаряд.

— Що сталося? — тихо спитав він, хоча вже знав відповідь.

Максим потер шию, явно не в своїй тарілці.

— Тебе вирубили. Ти… ну, скажімо так, трохи зірвався. Кричав, рвався до пікапа, ледь себе не спалив. Дмитро вдарив тебе по башці, бо інакше ти б там і залишився.

Він підсунувся ближче, простягнув склянку води з тріснутої тумбочки. Герман узяв її, пальці тремтіли, зробив ковток і видихнув:

— Там був Олег. Мій брат… його рука, шолом… він мертвий, Максе.

Максим завмер, його очі потемніли. Він знав Германа роки — бої, вилазки, ночі в Пустоті, коли один прикривав спину іншому. Але зараз він виглядав розгубленим, ніби вперше не мав плану.

— Слухай, Гере, — почав він, голос захрипів, і він кашлянув. — Я знаю, що це. Великий Вибух, мені сімнадцять, дім у попелі. Мати під уламками — сам її ховав. Потім тинявся по згарищу, поки Арсен не витягнув мене з того лайна.