Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Він дістав із кишені пожовклу фотографію — мати з усмішкою, маленьким Максимом на руках. Герман бачив її раніше, але не знав історії.

— Тиждень тому я знайшов її, — тихо додав Максим, крутячи фото в пальцях. — Зайшов у те, що лишилося від дому. Просто стояв там, серед попелу, і… ну, ти розумієш. Твій брат, моя мати — це Пустота, Гере. Вона забирає всіх.

 Герман опустив голову, стиснув склянку так, що кісточки побіліли. Біль рвався назовні, але він ковтнув його, як ковтають гіркий самогон у Пустоті — бо іншого виходу немає.

— Я мав його врятувати, — прохрипів він. — Я чув його голос по рації, Максе. Він кликав мене.

Максим поклав руку йому на плече, стиснув незграбно, ніби не знав, як це робиться.

— Ти не міг, Гере. Там танки, снаряди, нас би розмазало разом із ним. Я розумію, що ти почуваєш, але… чорт, я не вмію це сказати. Живи, і все. Цей світ — собака, сьогодні ти, завтра я. Олег би не хотів, щоб ти здох через нього.

Герман глянув на нього, кутик рота здригнувся в кривій усмішці.

— Ти паршиво заспокоюєш, знаєш? Роки разом, а ти все ще як танк на тонкому льоду.

Максим хмикнув, прибрав руку.

— Ну, не стріляй у мене за це. Я б розрядив обстановку жартом, але ти зараз не в настрої для моїх шедеврів.

Він встав, допоміг Герману піднятися з ліжка. Герман хитнувся, але втримався, біль у голові відступав, поступаючись холодній ясності. Олег мертвий, але Пустота не чекає — це він знав краще за всіх.

— Ходімо, — сказав Максим, киваючи на двері. — Там купа цікавого, поки ти спав.

У дворі Форту стояли два танки Ядра, гусениці ще теплі від дороги. Дмитро розмовляв із Арсеном біля вантажівки Германа, бійці Чорної Мітки й Ядра обідали біля техніки, перекидаючись словами. Кілька поранених із Більшовика сиділи осторонь — небагато, але живі.

Максим і Герман підійшли до Дмитра, той глянув на них із легким полегшенням.

— Голова ціла? — спитав він, оглядаючи Германа.

— Поки тримається, — відповів той, змусивши себе кивнути. — Вибач за вчора. І… дякую, що зупинив.

Дмитро махнув рукою:

— Та нормально, буває. Головне, що ти тут.

До них підійшов боєць Мітки з рацією в руках, голос рівний, але з ноткою напруги:

— Цитадель передала. Хочуть, щоб ви всі під’їхали до них. Кажуть, уламки снарядів із Більшовика — не наші, але щось знайоме. Деталей поки немає, чекають на місці.

Герман потер скроню, його очі потемніли від утоми й болю. Він глянув на Максима, потім на танки, що гуділи у дворі.

— Якщо це не Ядро, то хтось інший знає, як нас дістати, — тихо сказав він. — Я їду. Треба розібратися, хто забрав Олега.

Максим скривився, його пальці похрустіли від стиснення.

— Знову ганяти по Пустоті за привидами? Чудово. Але якщо Цитадель кличе, значить, у них є хоч якась зачіпка. Я з тобою, Гере, але це вже набридає.

Дмитро глянув на Арсена, той кивнув, шрам на обличчі напружився.

— Тоді всі їдемо, — сказав Арсен, голос твердий, як бетон. — Якщо снаряди чужі, хтось у Пустоті має техніку, якої ми не бачили. Цитадель знає більше, ніж каже.

Герман стиснув кулак, біль утрати горів у грудях, але він кивнув.
— Готуйте машини. Я хочу відповідей.

Максим похитав головою, буркнувши собі під ніс:

— Відповіді… Якби ж вони воскрешали мертвих.