Читати книгу - "Тінь гори"

Вона розстебнула свою чорну блузку і жбурнула її кудись.

— А знаєш,— сказала вона, знімаючи джинси й роздягаючись догола,— усім буде легше, якщо відтепер я не випускатиму тебе з поля зору.

Вона нахилила голову набік, стежачи за моєю реакцією.

— Гадаю, нам узагалі не варто розлучатися,— серйозно заявив я.— Що скажеш, Карло?

— Ти дізнаєшся про всі мої думки,— відповіла вона, нависаючи наді мною, щоб поцілувати,— десь через шістнадцять хвилин.

Король усього — і водночас жебрак на її банкеті. Мене кидало на неї, її кидало на мене, ми крутилися, рухалися, мінилися, торкалися і пітніли після занадто-тривалої-самотності.

Мої руки притислися до стіни, розганяючи тіні. Її ноги лежали в мене на грудях, ніжно промовляючи, підошви до пальців, а язики гуляли по всіх інших частинах тіла.

Світ скочувався з ліжка. Моя спина на підлозі. Її коліна на килимі, різнокольорове шатро в мене над головою, лопаті вентилятора, неначе кружляючі димові голуби з сандалових ароматичних паличок...

Карла припадала до мене, торкаючись своїм чолом до мого, очі-в-очі, очищуючи мене єднальним світлом. Я губився в її задоволенні, забуваючи про власне, знову його знаходячи в її очах, повертаючись додому: Карлин погляд, без страху й остороги, повертався додому і до мене.

Сплутані руки, пальці зшиті разом, ноги у випадковості тіл,— ми лежали подих до подиху, згорнувшись, неначе залізничні колії, що сплять посеред лісу.

Розділ 71

Ми з Карлою більше не полишали її шатра під час ізоляції. Першого ранку я прокинувся, аби побачити, як вона йде до мене з філіжанкою кави на таці. Я завжди прокидався перший, навіть у в’язниці, особливо у в’язниці, тож було дивно прокинутися, коли інша свідомість уже заправлена кавою.

На Карлі було щось на зразок жіночого халата, але чорного і повністю прозорого, а ще моя кохана була під ним гола. Так наче Карла плавала в тіні, а я хотів поплавати з нею.

Вона поставила тацю на великий вуличний барабан, який використовувався як тумбочка, поцілувала мене і приєдналася на ліжку.

— Я хочу розповісти тобі про те, що відбувалося,— сказала вона, поклавши руку мені на коліно.

— Ти про теперішні події? — сподівався почути я щось нове.

— Відколи я зустріла Ранджита.

— Розумію. Не теперішні.

— Не теперішні. Ти знаєш, як ми з Ранджитом познайомилися?

— На собачих боях?

— Тобі потрібно це знати, Шантараме.

— Ні, Карло, не потрібно. Мені потрібна лише ти.

— Так, я тобі потрібна, але це також.

— Чому?

— Чому тобі потрібна я чи знати це?

— Я знаю, чому мені потрібна ти: ти — друга половинка всього. Чому мені потрібно повертатися до вас із Ранджитом?

— Друга половинка всього,— посміхнулася вона.— Мені подобається. Тобі потрібна ця розмова, бо я погано до тебе ставилась і тепер погано почуваюся, навіть попри те, що вчиняла правильно щодо тебе всю дорогу.

— Гаразд, але...

— Мені не до вподоби почуватися погано, особливо щодо тебе, тож це потрібно якось виправити. І єдиним варіантом є розповісти тобі, чим я займалася, щоб усе прояснилося.

— Мені байдуже, що ти робила.

— Ти заслуговуєш це знати.

— Я не хочу знати. І мене це дійсно не цікавить.

Вона розсміялась і потягнулася рукою до моїх грудей.

— Інколи ти кумедніший навіть за правду.

— І щасливіший,— додав я, цілуючи її і плаваючи в тій чорній тіні разом з нею.

Трохи згодом вона принесла свіжі філіжанки з кавою в ліжко і почала знову.

— Я хотіла внести розселення нетрищ у політичну програму Бомбея.

— Добра кава,— мовив я.— Італійська?

— Звісно, і не відволікайся.

— Розселення нетрищ,— замислився я.— Розумію. Просто не певен, що хочу розуміти.

— Що саме?

— Карло, я тебе кохаю. Мені справді байдуже, що ти там...

— Гуманне розселення жителів нетрищ, з доброю компенсацією,— пояснила вона.— Ти ж розумієш, правда?

Вона наслідувала мене, і виходило це чудово.

— Я розумію. Я лише...

— Ми з Ранджитом познайомились у ліфті,— розповідала Карла.

— Карло...

— У зламаному ліфті, якщо конкретніше.

— Це досить непогана метафора про Ранджита. Зламаний ліфт.

— Ліфт застряг між сьомим і восьмим поверхами на цілу годину,— сказала вона, тягнучи мене у свої спогади.

— На годину?

— Шістдесят довгих хвилин. Нас було там лише двоє: Ранджит і я.

— Він до тебе чіплявся?

— Звісно. Він фліртував і почав чіплятися, а я дала йому ляпаса. Тож він спробував ще раз, і я вліпила набагато сильніше, а потім Ранджит сів на підлогу і запитав про мої життєві цілі.

Я випив кави, подумки двічі давши ляпаса Ранджитові.

— Це вперше у моєму житті хтось поставив це запитання,— мовила Карла.

— Я ставив тобі це запитання. Я запитував це багато разів.

— Ти питав, чим я хочу займатися,— пояснила вона,— так само як і я запитую, чим хочеш займатися ти. А він запитав, чого я хочу досягти у своєму житті. Це зовсім інше запитання.

— Це те саме запитання, але інший ліфт.

Вона почала сміятися, а потім похитала головою.

— Я не збираюся зараз у це заглиблюватися, хоча дуже хочеться надерти тобі дупу.

— Її треба надерти,— серйозно сказав я.— Коли тягар справді важкий.

— Я цього не робитиму, Ліне. Я розкажу тобі те, що варто знати, а потім заафоризмую твою дупу так сильно, що здаватиметься, неначе ти обпився домашнього вина.

— Обіцяєш?

— Не переводь більше теми, згода?

— Гаразд, тож ти замкнена у шлюбі, пробач, у ліфті, з Ранджитом, і коли він не зміг тебе досягти, то вирішив поцікавитися, чого хочеш досягти сама. Що ти йому відповіла?

— Я відповіла навіть не думаючи. Я сказала: «Хочу домогтися пристойного розселення мешканців нетрищ».

— Як він відреагував?

— Він сказав: «Це просто доленосний зв’язок. Я збираюсь у політику і, якщо одружишся зі мною, зроблю твою програму пріоритетною ».

— Він запропонував таке у ліфті.

— Так.

— І ти погодилася?

— Так.

— Після години у ліфті?

— Так,— нахмурилася вона.

Вона зазирала мені в очі, зелені ферзі розгулювали сірими небесами.

— Зачекай-но,— обурилася вона.— Ти не вважаєш, що чоловік може запропонувати мені одружитися після години у зламаному ліфті, еге ж?

— Я такого не казав...

— Моя найшвидша пропозиція пролунала рівно через п’ять хвилин,— заявила вона.

— Я такого