Читати книгу - "Тінь гори"

долари, але також поєднання кількох інших валют, зібраних для непередбачених обставин.. Там було десь двадцять тисяч доларів. Така сума проходила крізь мої руки ледь не щодня, але це було чимало грошей для чоловіка, який жив на п’ятдесят доларів на місяць. Цього було досить, аби придбати невеличкого будиночка, що було Домініковою мрією, бо коп, який рятував місто під час ізоляції, як і більшість інших, жив у старих бараках.

— Тут забагато,— насупився він, і я усвідомив, що образив його.

— Це все, що є в моїх кишенях, Домініку,— сказав я, наполягаючи, щоб він забрав гроші.— Якби було більше, то й те віддав би тобі. Я надзвичайно щасливий. Я тобі буду винен. Зателефонуй, якщо потрібна буде моя допомога, гаразд?

— Дякую, Ліне,— погодився він, запихаючи гроші в сорочку; його очі вже бігали: він вирішував, скільки часу потрібно, щоб дістатися додому після своїх обов’язкових об’їздів і розповісти про все дружині.

Він поїхав геть, і Карла рушила до аркового провулку, але я її зупинив.

— Агов,— розхвилювавсь я, притримуючи її за лікоть.— Мадам Жу має звичку вискакувати з цих тіней.

Карла глянула на новий день, що малював брудно-сірий обрій навколо будівель.

— Не думаю, що вона виходить за білого дня,— вирішила Карла, ступаючи вперед.— Це шкодить її шкірі.

Ми піднялися сходами до заблокованих дверей на нашому поверсі.

— Пароль? — гукнув Джасвант.

— Абсурд,— загорлав я.

— Ти що — бісовий екстрасенс, чоловіче? — відповів він, але барикада не зрушила.— Звідки ти можеш це знати?

— Відчини двері, Джасванте. Я привів із собою інфіковану дівчину.

— Інфіковану?

— Відсунь... барикаду... і відчини... двері!

— Баба, ти абсолютно не відчуваєш гри,— розчарувався він, відсовуючи мистецьку барикаду набік.

Він трішки відчинив двері, й Карла прослизнула всередину.

— Ви взагалі не схожі на інфіковану, міс Карло,— виспівував Джасвант.— Ви просто сяєте.

— Дякую, Джасванте,— відповіла Карла.— А ти нічим не запасався на випадок такої катастрофи?

— Ви ж знаєте нас, сикхів, пані,— сказав Джасвант, крутячи пасма своєї бороди.

— Трохи більшу щілину у дверях, Джасванте,— нагадав я, і досі намагаючись протиснутися.

Він відсунув ту штуку, я просунувся, і менеджер підгорнув усе назад.

— Які новини? — запитав мене він, стираючи пил зі своїх рук.

— Пішов ти, Джасванте.

— Зачекай-но! — серйозно звернувся він.— Я хочу знати, що діється на вулицях. Що може доповісти твоя розвідка?

— Моя розвідка? — здивувавсь я, намагаючись обійти його і дістатися своєї кімнати.

— Не так швидко,— наполягав він, блокуючи мені шлях.

— Що таке?

— Ти не відрапортував! Що там відбувається? Ти єдиний, хто був назовні за останні шістнадцять годин. Наскільки все погано?

Він був щирий. І справді хотів знати. Після анти-сикхських заворушень було таке, що люди ходили вулицями з відрубаними сикхськими головами в руках, неначе з торбами. Це була індійська трагедія. Це була людська трагедія.

— Гаразд, гаразд,— погодився я, підіграючи.— Погані новини, хоча залежить від того, як на це подивитись: я не бачив ніяких зомбі. Жодного, ніде, якщо не враховувати пияків і політиків.

— О,— мовив він, трішки розчарувавшись.

— Але хороші новини — місто заполонили ріки щурів і зграї ненажерливих собак.

— Добре,— сказав він, ляскаючи руками.— Я зателефоную своєму другу-парсу. Він роками діставав мене щодо цього Плану щурячої чуми. Він дуже зрадіє цим новинам.

Ми залишили його, коли він набирав свого друга-парса.

— За тобою оплата резервного охоронця,— нагадав мені він, поки набирав номер.— Я ж резервний, навіть попри те, що міс Карла повернулася з тобою. Я запишу це на твій рахунок.

Двері моєї кімнати були незамкнені. Всередині ми почули дивні звуки. Я тихенько відчинив двері. Дідьє лизався з Чару на матраці, доки Олег залишав свій запах на Парі й моєму дивані.

Той дивний звук, який ми почули,— то був Вінсон, що догори дриґом намагався грати на моїй гітарі. Він лежав на спині, а ноги були підняті на стіну. Ніхто нас не помітив.

Ми разом підійшли до дверей моєї спальні. На моєму дерев’яному ліжку розклалися Діва з Рендаллом. Вони пестили одне одного руками і вустами.

Я хотів відволокти Рендалла від дівчини, яку кохав Навін, але давати йому ляпаса було завданням Діви, якби таке знадобилося.

Карла потягнула мене за жилет.

— Ти цей апокаліпсис не розрулиш,— прошепотіла вона, виводячи мене за руку.

Ми повернулися до дверей її кімнати. Моє серце виривалося з грудей. Карла запхала ключ у замок, потім зупинилась і поглянула на мене.

Я ніколи не сприймав Карлу як належне. Але ключ був у замку, який відмикав двері до її бедуїнського шатра, і моє серце занадто переповнилось надією, щоб сумніватись. Я сподівався, що цілковита ізоляція міста і міні-сатирикон у моїй кімнаті дозволить їй відчинити своє шатро.

Вона посміхнулася, відчинила двері й ніжно підштовхнула мене всередину. Увімкнула приховані вогники і запалила в потрібних місцях ароматичні палички. Схопила мене за комірця жилета, поки я витріщався на знамена червоного та блакитного шовку над головою, і повела до краю свого ліжка.

Карла почала мене цілувати і використала свою перевагу, штовхнувши мене на ліжко, так що ноги лишилися звисати в повітрі.

Вона підсунула до ліжка тахту, сіла на неї і почала розшнуровувати один з моїх черевиків. Її пальці розплутали вузлики, потім розпустили шнурівки і зняли черевика. Він приземлився на підлозі гупнувши, а потім вона взялася за другого. Він гупнув на підлогу за кілька секунд.

Вона стягнула з мене жилет і футболку, розстебнула джинси і залишила мене без одягу.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — сказала вона, оглядаючи мене.— Ти збудився більше, ніж треба.

— Це ти винна,— запевнив я, тримаючи руки за головою, на Карлиних подушках, у Карлиному бедуїнському шатрі.

— А хто сказав, що це провина? Просто інколи дівчина полюбляє провокувати.

Я знову нічого не розумів, але це було нічого. Мені дуже подобалося дивитися на ореол шовку над головою.

— Ти справді повернулася по мене? — не вірив я.— І пішла з вечірки для фетишистів, щоб мене знайти?

Вона стояла, розставивши ноги, тримаючи руки на стегнах.

— Я перепливу затоку Колаба-Бек заради тебе, любий,— зізналася вона, посміхаючись через моє збентеження.— Ну, гадаю, що можу попросити Рендалла приєднатися, бо не дуже добре плаваю, але я прийду по тебе, зайчику.

— Індуси не вміють плавати, як австралійці,— розповів я.— В Австралії