Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

Години не мав довкола жодних балюстрад і захисних бар’єрів, і ставши на похилій площині, я інстинктивно сперся на ціпок, аби не впасти. Вітер роздмухував мені поли піджака; я застебнув ґудзик. Начищена, відполірована поверхня крижлізного підкладу блищала під ногами, немов поверхня озера ртуті, сонце віддзеркалювалося щокроку навсібіч, ішлося немов усередині великої електричної жарівки. Пан Порфірій Поченґло, Перший Міністр Тимчасового Уряду Злучених Держав Сибіру, сидів посеред даху за округлим столиком. Крізь насаджені на яструбиний ніс чорні окуляри він читав папери, які подавав йому з товстої теки секретар. Нерухома нога в гіпсі була витягнута на підніжку, оббитому вицвілим пурпуром. Сталеве світло обпливало Поченґла зусібіч, він був дротиною у цій жарівці.

Секретар нахилився, прошепотів йому на вухо. Пан Порфірій підняв голову. Я стояв перед ним.

— А хто ж це? — пирхнув він здивовано.

Секретар й апаратчик збентежено подивилися один на одного. Державник міцно схопив мене під руку.

Я стукнув ціпком у крижлізо.

— Я не купив вам Історії в лютих, — сказав я, — але бачу, що ви й без цього дали собі раду.

Він зірвав окуляри.

— Пане Бенедикте?! Це ви?! Це справді ви?!

Я підійшов, простягнув руку.

— Дозвольте потиснути долоню державному діячеві.

Він поглянув на мою трипалу правицю, на рубці й каліцтва. Дещо піднісшись у кріслі, він узяв її обома руками, замкнув у міцних сердечних обіймах.

— Я навіть не питаю. Ви також багато усякого перетерпіли. Сідайте.

Помахом руки Поченґло відправив людей. Я вмостився у плетеному кріслі. Срібні вітрила світла лопотіли навколо, знову сльозилося око, — світ розпливався у синь і зелень, й оте мерехтливе срібло, його тут найбільше.

Поченґло також певний час помовчав.

— Випийте, — сказав він тихо, подзвонюючи графинчиком і чаркою. — Настоянка з сибірського плоховника, річної витримки. Тамує усякі болі.

Майже навпомацки я вмочив у ній губи.

— Я другий день нічого не їв.

— Боже мій, Бенедикт Ґерославський… — Він недовірливо покрутив головою. — Дружина не повірить мені, коли я їй напишу.

Склянка вислизнула мені з-поміж пальців. Трур-рурурурт! — покотилася вона дахом і полетіла в прірву.

— Вона мертва!

— Про що ви… А, так, панна Єлена! Вона згоріла в тому Крижаному Санаторії, знаю, знаю. — Він раптом розсміявся із дивним полегшенням. — Моя Кристинка, вона мені ніколи не… А, ви ж ні про що не чули, правда ж? Скільки це років — п’ять? Шість? — У збудженні, мало властивому для Порфірія Поченґла, він вийняв пулярес. — Покажу вам, Анджейка, Ендрю, на цьому фото — три місяці.

— Ви одружилися з Крістіною Філіпов.

— О, будь ласка. Фото зроблене минулого року перед нашим будинком на Руа Дос Пескадорес.

На світлині сяюча Крістіна Поченґло, одягнена у вільну, світлу сукню, з обличчям, схованим у тіні солом’яного капелюшка, сидить із дитиною на руках на лавці в садку перед віллою. Праворуч сам пан Порфірій, який споглядає в об’єктив із глибини темних очниць зі звичною інтенсивністю кречета. А позаду за ними, посередині фото стримить висока фіґура Ніколи Тесли. Уже з сивим волоссям і наче висушеним, кістлявим обличчям, проте винахідник і далі стоїть, випроставшись, і в тій самій позі неуважливости-заклопотаности, неначе зображений в останню мить перед тим, як знову втекти до своєї таємничої праці. Тьмідина залила темною тушшю складки й зморшки його костюма, він стоїть, обмальований ніччю. Будинок позаду за ними — це показна споруда в іспанському колоніальному стилі, з побіленими стінами й довгими балконами на усіх поверхах. У тіні арочного патіо двома рядами вишикувалася для фото численна прислуга в лівреях і біленьких фартушках. Пальми й фігові дерева заслонюють під’їзд з обох боків, квіти гібіска витріщаються відкритими чашами-ротиками на жінку й немовля.

— Вітаю.

— Росте мов на дріжджах, буде хлопець на славу. Ледве від грудей відняли, а вже пустує гай-гай! Пишуть мені, що…

— Так. — Я віддав йому фотографії і хлюпнув настоянки до склянки. Голова, дуже легка, гойдалася мені на шиї, як повітряна кулька, слабо зав’язана проти вітру. Я різко проковтнув. Мгм, може, це через світло, яке тисне звідусюди. Ми сиділи тут, мов сліпі ящірки в тераріумі сонця. — Знаєте, я зараз найохочіше скинув би вас із цього даху.

Поченґло знову вбрав чорні окуляри.

— Вам не вдалося, так? — тихо сказав він. — Із батьком…

— Він мертвий.

— Із Єленою…

— Вона мертва.

— З Історією…

— Також труп.

Я відкинувся на спинку стільця, широко відкривши око й уста на синь наді мною, чекаючи холодних крапель цієї синяви. Дзвінкі веселки масували мені скроні, я слухав їх хихикання і барвисте булькотіння.

Пан Порфірій добре відчув мій настрій. Він перечекав, гортаючи документи. Прем’єр щось нотував у зшитку вічним пером, сталь приємно шуркала на папері.

Я мовчав, знову виштовхнутий у депресію безконечности. Теплий зефір колихав мою голову, плинна яскравість перлилася мені на шкірі, щипаючи, обпікаючи, кусаючись. Роз-роз-розталий… Я голосно плямкнув.

— Ви їх вивезли.

— Кого? A! Так. Тієї ночі, коли ви втекли з Іркутська, — тоді я вперше жахливо посперечався з Крістінкою. — Він знову засміявся. — За Ніколу вона дала б потяти себе на шматки! Врешті я вирвав їх у Шульца, ми втекли через Харбін, через Китай. Коли при перших ознаках Відлиги почалися оті переговори з британцями в Гонконґу, звісно ж я скористався можливістю й заскочив до Макао, — ну й хутко мені «клямка впала», так. Ми одружилися там на місці, в Іґрея де Санто-Домінґос. Не думайте, що поквапом, у непристойному поспіху, — я їхав на війну, на збройне повстання, яке могло погано закінчитися у тисячу способів. — Він вийняв цигарницю, веселки вибухнули на гербі Іркутська. Поченґло закурив. — І досі може.

… Погляньте, пане Бенедикте, які ми були дурні. З панною Єленою, маю на увазі. Якби вона мені після наших кретинських домовленостей у Зламаній Копейке не дала відкоша… Ой, вибачте, якщо ви волієте не… Мгммм. — Він видмухнув у бік сонця. — Ви обчислювали, я обчислював. Була Зима, так, була Крига, мабуть, годі було по-іншому. Але… Це вогонь! — Він потряс затиснутим кулаком під чорними окулярами. — Це жага! — Він ударив по столу, аж задзеленчав посуд і підстрибнули папери, упала газета. Я притиснув її ціпком, перш ніж вітер змів плахту з даху. «Новая Сибирская Газета», я й не знав, що вони вже мають тут пресу, котра