Читати книгу - "Гра престолів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хіба винен я, що ваш дурний братець дав себе розгромити, ще ми й виступити не встигли? — відкинувся він на подушки й нахмурився, так наче під’юджував Кетлін почати сперечатися з таким викладом подій.— Я чув, Царевбивця пошаткував його, як капусту. То для чого моїм синам квапитися на той світ? Усі, хто пішов на південь, уже тікають назад на північ.
Кетлін залюбки б настромила старого буркотуна на рожен і засмажила на вогні, але їй до вечора треба вмовити його відчинити браму. Тому вона стримано відказала:
— Тим більше нам потрібно у Річкорин, і то чимшвидше. Де ми можемо поговорити, мілорде?
— А ми хіба не говоримо? — образився лорд Фрей. Рожева голова в старечих плямах сіпнулася.— Ви чого витріщилися? — гаркнув він на родичів.— Забирайтеся! Леді Старк воліє побалакати зі мною наодинці. Може, планує мене спокусити, хе! Давайте, всі-всі, пошукайте собі корисного заняття. І ти також, жінко. Геть, геть, геть!
Поки його сини, онуки, доньки, байстрюки, племінники й племінниці вервечкою потягнулися з зали, він нахилився до Кетлін, щоб зробити зізнання:
— Усі тільки й чекають, коли я помру. Стеврон уже сорок років чекає, а я ніяк не справджу його надій. Хе! Навіщо мені помирати — щоб він став лордом? Я вас питаю! Не збираюсь я цього робити.
— Маю велику надію, що ви доживете до ста.
— Ото вони шаленітимуть, хто б сумнівався... Отож, що ви хотіли мені сказати?
— Нам треба перейти на той бік,— мовила Кетлін.
— Справді? А ви не ходите околяса. А для чого мені вас пускати?
На мить її переповнила лють.
— Якби ви мали сили видертися на свої бійниці, лорде Фрей, то побачили б, що мій син привів під ваші мури двадцять тисяч війська.
— Коли тут з’явиться лорд Тайвін, з цього війська буде двадцять тисяч свіженьких трупів,— відбив старий.— Не треба лякати мене, міледі. Чоловік ваш як зрадник сидить у камері десь під Червоною фортецею, батько хворий, мабуть, і помирає вже, а брата вашого Джеймі Ланістер закував у ланцюги. Чого мені боятися? Вашого сина? Можу проти кожного вашого сина виставити свого, і коли всі вони загинуть, у мене ще лишиться вісімнадцять.
— Ви присягнули моєму батькові,— нагадала йому Кетлін.
Посміхнувшись, він похитав головою.
— Так-так, казав я щось таке, але й короні я теж присягав, як пригадую. Королем став Джофрі, а отже, і ви, і ваш хлопець, і всі ті дурні під моїми мурами — заколотники. Якби в мене було бодай стільки розуму, як у риби, я б допоміг Ланістерам вас засмажити.
— То чого ж не допомагаєте? — виклично запитала Кетлін.
Лорд Волдер презирливо пирхнув.
— Гордий і блискучий лорд Тайвін, хранитель Заходу, правиця короля, о, який же він величний, і він, і його золото, і його леви! Запевняю вас, він їсть забагато квасолі й пердить незгірш за мене, але ж ніколи цього не визнає, о ні! А йому чим так аж пишатися? Усього двійко синів, та й з тих двох один — малий покруч. Якщо я виставлю своїх синів проти його й вони усі загинуть, то в мене лишиться ще дев’ятнадцять з половиною! — загоготав він.— Якщо лорду Тайвіну потрібна моя допомога, то, чорт забирай, хай попросить!
Це Кетлін і хотіла почути.
— Я прошу вашої допомоги, мілорде,— скромно мовила вона.— І моїми вустами вашої допомоги просять мій батько, і брат, і мій лорд-чоловік, і мої сини.
Лорд Волдер тицьнув їй кістлявим пальцем в обличчя.
— Прибережіть свої красиві слова для когось іншого, міледі. Красиві слова мені дружина каже. Бачили її? Їй шістнадцять, маленька квіточка, медок свій тримає для мене. Певен, наступного року в цей час вона мені вже сина подарує. Може, я зроблю спадкоємцем його, ото решта потішаться!
— Думаю, вона подарує вам іще багато синів.
Він покивав головою.
— А ваш лорд-батько не приїхав на наше весілля. Це образа. Навіть якщо він при смерті. Й на попереднє весілля теж не прийшов. Обзиває мене «покійним лордом Фреєм», ви знаєте? Може, думає, що я вже покійник? А я ще не помер, запевняю вас, і переживу його, як пережив його батька. Ваша родина завжди чхати на мене хотіла, не заперечуйте, не брешіть, ви ж знаєте, це правда. Багато років тому я прийшов до вашого батька й запропонував одружити його сина з моєю дочкою. А чом би й ні? Дочка, яку я мав на думці, мила дівчина, була всього на кілька років старша за Едмура, але якби вона вашому братові не сподобалася, я міг би запропонувати інших — молодших, старших, цнотливиць, удовиць, кого захоче. Таж ні, лорд Гостер і чути про це не схотів! Теж годував мене красивими словами, перепрошував, а мені ж бо хотілося віддати дочку!
А ваша сестра, ота, вона теж не краща. Рік тому, не більше, Джон Арин ще був правицею короля, я поїхав у місто поглянути, як мої сини змагатимуться на турнірі. Стеврон і Джаред уже застарі для арени, але змагалися Данвел і Гостін, і Первин теж, і ще кілька моїх байстрюків спробували себе в рукопашній. Якби я знав, як вони мене зганьблять, нікуди б не їхав. Навіщо стільки пертися, щоб подивитися, як Гостіна скине з коня отой Тайрелів виплодок? Я вас питаю! Хлопець удвічі за нього молодший, отой, якого кличуть сер Незабудка, щось таке. А Данвела взагалі скинув з коня якийсь лицар-бурлака! Іноді мені не віриться, що ці двоє справді мої сини. Моя третя дружина була з Крейкголів, а у них усі жінки шльондри. Але то таке, вона померла, ще вас на світі не було, яке вам до неї діло?
А, я ж говорив про вашу сестру! Запропонував лорду й леді Аринам узяти двох моїх онуків за годованців, хай ростуть при дворі, а їхнього сина я взяв би за годованця сюди, у Близнючки. Хіба мої онуки не варті пожити при королівському дворі? Вони милі хлопчаки, тихі й чемні. Волдер — син Мерета, на честь мене назвали, а другий... хе, не пригадую... може, теж Волдер, їх завжди називають Волдерами, щоб я їх більше любив, а от його батько... хто ж його батько? — лорд Волдер наморщив чоло.— Та байдуже, лорд Арин не хотів ні його, ні другого, а винна в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.