Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопчик заперечно похитав головою.
— Не спромігся б… Розумієш, я однаково не міг би поїхати до нього. Це коштувало б занадто дорого. Нам випадає просто вважати, що я справді ніколи більше не зможу… не зможу ходити. Але це пусте!
Хлопчик нетерпляче крутнув головою.
— Я намагаюсь просто не замислюватись про це. Знаєш, як воно: почнеш думати намарно…
— Так-так, авжеж… Навіщо я заговорила про це! — розкаялась Полліанна. — Недарма я казала, що ти граєш ліпше за мене. Але ти кажи далі. Ти не розповів мені навіть половини того, що я хочу знати. Де ти мешкаєш? У тебе немає інших братів чи сестер, крім Джері?
Вираз його обличчя враз перемінився, очі засяяли.
— Ні… Насправді ми з ним не рідні брати. Він мені не родич, і мамуся теж. Але ти тільки подумай, як вони до мене ставляться!
— Стривай, стривай! — нашорошила вуха Полліанна. — То твоя мамуся — тобі не рідна мати?
— Ні, але саме тому…
— І у тебе ніколи не було матері? — схвильовано перервала його Полліанна.
— Матері я не пам’ятаю, а батько помер шість років тому.
— А скільки тоді було тобі років?
— Не знаю точно. Я ще малий був. Мамуся каже, імовірно, близько шести. Саме тоді вони взяли мене до себе.
— А твоє ім’я Джемі? — Полліанна затамувала подих.
— Авжеж. Я тобі вже казав.
— А прізвище?
Полліанна чекала на відповідь з острахом, але водночас із нетерпінням.
— Не знаю.
— Не знаєш?!
— Не пам’ятаю. Я був ще надто малий. Навіть Мерфі не знають. Мене завжди називали просто Джемі.
Знову на обличчі Полліанни промайнув вираз розчарування, але щаслива думка осяяла її обличчя надією.
— В усякому разі, якщо ти не знаєш свого прізвища, ти не можеш знати, що твоє прізвище не Кент?
— Кент? — спантеличено перепитав хлопчик.
— Так! — збуджено почала Полліанна. — Розумієш, один маленький хлопчик, якого звали Джемі Кент, він…
Вона несподівано замовкла і закусила губу. Полліанні спало на думку, що не варто завчасно розповідати хлопчикові про свої припущення. Вона має переконатися в тому, що він справді той Джемі, що колись пропав. Не варто давати йому якусь надію, доки є загроза, що надія зміниться розчаруванням. Вона ще не забула, яким розчарованим був Джиммі Бін, коли вона змушена була сказати йому, що дами з «Жіночої допомоги» не хочуть забирати його до себе, а потім знову, коли містер Пендлтон від нього теж відмовився. Полліанна аж ніяк не хотіла знову допуститися тієї самої помилки. Тому вона вдала цілковиту байдужість до цієї надзвичайно небезпечної теми і сказала:
— Утім, це не так важливо… Розкажи радше про себе. Мені страшенно цікаво!
— Нема чого розповідати… — нерішуче почав хлопчик. — Нічого особливого я не знаю. Кажуть, батько мій був дивакуватим, ні з ким не спілкувався. Ніхто навіть не знав його імені, всі називали його «професором». Мамуся каже, я мешкав з ним у маленькій кімнатці на останньому поверсі будинку в Ловелі. Вони на той час мешкали у тому самому будинку. Вони й тоді були бідними, але не настільки, як тепер. Батько Джері був іще живий і мав якусь роботу.
— Ти розповідай, розповідай, — підбадьорила його Полліанна.
— Ще мамуся каже, що мій батько був нездоровий і робився дедалі дивакуватішим. Тому багато часу перебував у них, поверхом нижче. Я тоді ще пересувався самотужки, але з ногами у мене було щось негаразд. Ми бавилися з Джері і його молодшою сестричкою, яка згодом померла. А коли відійшов мій батько, у мене нікого не лишилося. Якісь люди хотіли віддати мене у сирітський притулок. Але мамуся каже, я так засмутився, і Джері теж так засмутився, що вони вирішили залишити мене у своїй родині. І залишили. Сестричка Джері незадовго до того померла, і вони сказали, що я займу її місце в сім’ї. Від того часу я мешкаю у них. Але невдовзі по тому я упав, і мій стан погіршився. До того ж, вони тепер страшенно бідні, бо помер батько Джері. Все одно вони залишили мене у себе. Хіба не таке називають добротою щирого серця?
— Так-так! — вигукнула Полліанна. — Але на них чекає нагорода… точно знаю, що на них чекає нагорода!
Вона тремтіла від збудження. Останні сумніви зникли. Вона знайшла того самого Джемі! Вона була в цьому впевнена. Але наразі вона не повинна нічого казати. Нехай спершу місіс Кері його побачить, а вже тоді… Тоді! Навіть буйна фантазія Полліанни не здатна була змалювати майбутнє щастя місіс Керю і Джемі після їхнього щасливого возз’єднання. Вона легко звелась на ноги, налякавши бідолашного сера Ланселота, що саме обнюхував поділ її спідниці, вишукуючи крихти від горішків.
— Мені час додому. Але я неодмінно прийду завтра! Можливо, зі мною також прийде одна пані, з якою тобі цікаво буде познайомитись. Адже ти завтра знову тут будеш? — занепокоєно уточнила дівчинка.
— Авжеж. Якщо тільки день буде погожий. Джері привозить мене сюди майже щоранку. Він усе влаштував так, щоб у нього на це вистачало часу. А я беру з собою обід і залишаюсь у парку десь до четвертої. Знаєш, як Джері про мене дбає!..
— Знаю-знаю, — кивнула Полліанна. — Можливо, знайдеться ще хтось, хто теж дбатиме про тебе!
Останні слова вона практично проспівала. І зробивши цю таємничу заяву і обдарувавши хлопчика сліпучою усмішкою, рушила додому.
Розділ 9. Плани та інтриги
Дорогою додому Полліанна малювала собі захопливі плани. У той чи інший спосіб завтра вона має неодмінно переконати місіс Керю, щоб та вийшла з нею на прогулянку до міського парку. Щоправда, наразі Полліанна не знала, як цього домогтись, але вона мусила це зробити.
Навіть мови не могло бути про те, щоб отак просто заявити місіс Керю, що її Джемі знайдено. Адже залишалась хоч невеличка, однак реальна імовірність, що він не той Джемі. У такому випадку, невиправдані надії місіс Керю можуть вилитись у катастрофу. Від Мері Полліанна вже знала, що місіс Керю двічі впадала у глибоку депресію, коли вона начебто вже виходила на слід сина своєї померлої сестри, а знаходила геть чужих хлопчаків. Тому Полліанна була впевнена, що їй не слід передчасно розкривати місіс Керю справжню мету їхнього походу в парк. Зрештою, запевняла себе щаслива Полліанна, завжди знайдеться спосіб якось витягти її з дому.
Проте доля знову виявилась несприятливою: цього разу здійсненню планів Полліанни перешкодила злива з пронизливим вітром. Їй досить було глянути зранку у вікно, щоб здогадатися, що прогулянка на цей день відміняється. На жаль, хмари
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.