Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Очі його раптом засвітились, і він підніс голову так, наче почув звук бойової сурми. І так само несподівано вогонь в очах його згаснув, і він пригнічено повів далі:

— А тут нічого не можеш робити, — підсумував хлопчик. — Тільки сидіти і думати. А коли замислишся, на думку спадають жахливі речі. В усякому разі, мені спадають. Я б хотів ходити у школу і вчитись, і дізнатись трохи більше того, чого здатна мене навчити мамуся. Про це я теж думаю. І ще я хотів би бігати і ганяти м’яча з іншими хлопчаками. Про це я теж думаю… Я б охоче продавав газети разом з Джері. Часто думаю про це… І не хотів би завжди бути комусь тягарем. Ось про що я думаю…

— Я розумію тебе… Ох, як розумію — прошепотіла Полліанна, з очима, вологими від сліз. — Свого часу я теж не могла ходити.

— Он як? У такому разі, ти справді здатна дещо зрозуміти. Але бачиш, ти знову стала ходити, а я — ні…

Хлопчик зітхнув, в очах його відбився глибокий сум.

— Ти так і не розповів мені про Книгу Радощів, — після паузи нагадала йому Полліанна.

Хлопчик засовався у кріслі і знічено посміхнувся.

— Насправді, нема про що розповідати. Нічого особливого. Це тільки мені цікаво. А тебе навряд чи зацікавить. Я почав ту книгу рік тому. Того дня я почувався геть кепсько. Все складалось якось не так. Я забагато міркував, і мене охопила хандра. Тоді я взяв одну з батькових книжок і став читати. Перше, що мені трапилось, були вірші. Згодом я навіть вивчив ту поезію напам’ять. Серед решти, в ній були такі рядки:

Щастя там, зазвичай, де не бачиш його:

Бо й листочок на землю не спаде,

Не звірившись у щасті тиші лісу.

Я тоді не на жарт розлютився. Подумав: от би посадити того писаку на моє місце! Я б тоді подивився, які «радощі» він би знайшов у моїх «листочках»! Словом, я так обурився, що вирішив: я доведу, що він сам не знає, про що пише. І від того часу я почав їх відшукувати, оті радощі, у своїх «листочках». Я знайшов старий нотатник, що був подарував мені Джері, і заповзявся нотувати у ньому все, що мені приємно. Усе, що видасться мені цікавим, порадує мене, я стану записувати у ту книжечку. Тоді з’ясується, скільки насправді у моєму житті «радощів».

— Правильно! — захоплено вигукнула Полліанна, коли хлопчик зробив паузу, переводячи подих.

— Я, звісно, не сподівався, що радощів буде так багато. Ти не повіриш, але їх виявилось неміряно. Геть в усьому, що траплялося, було щось таке, що мені хоч трішечки подобалося. Нічого не вдієш, мусив записувати. Перш за все, радістю стала сама книжка — те, що вона у мене є, і що я можу все в неї записувати. Потім хтось подарував мені квітку в горщичку, а Джері знайшов у підземці захопливу книжку… Зрештою, навіть пошук радощів став цікавою справою: іноді вони траплялись у геть несподіваних речах. А потім якось Джері надибав мій нотатничок. Він здогадався, про що йдеться, і саме він дав йому таку назву — «Книга Радощів». Оце й усе.

— Оце й усе! — вигукнула Полліанна. На її обличчі здивування змінилося захватом. — То це ж гра у «знай, радій»! Ти в неї граєш і сам про це не знаєш. Причому, ти знаєш набагато-набагато ліпше за мене! Я боюся, що могла б вибути з гри, якби мені бракувало їжі, чи я б знала, що ніколи не зможу ходити.

Голос у дівчинки тремтів від хвилювання.

— Гра? — спохмурнів хлопчик. — Яка ще гра? Я про це нічого не знаю.

Полліанна заплескала в долоні.

— А я знаю, що ти не знаєш! Звісна річ, ти не знаєш. І саме тому це так дивовижно і так чудово! Ти послухай, я розповім тобі, що за гра.

І вона розповіла.

— Оце діло! — схвально прошепотів хлопчик. — Гарна справа!

— Але ти уяви собі: ти граєш у мою гру ліпше за всіх, кого я зустрічала, ліпше, ніж я сама, а я навіть не знаю ні твого імені, ні взагалі нічого про тебе! — скрикнула дівчинка в захваті. — А я неодмінно хочу… хочу все знати.

— Тю! Нема про що дізнаватися… — стенув плечима хлопчик. — Подивися краще, он бідолашний сер Ланселот і решта чекають на своє частування.

— Ой, так, справді! — зітхнула Полліанна, трохи роздратовано глянувши на галасливі створіння, що оточили їх звідусіль.

Відкинувши вагання, вона розгорнула паперовий пакет, перекинула його догори дном і, розкидавши частування на всі боки, задоволено сказала:

— Ось так, усе владнали. Тепер можемо спокійно розмовляти. Бо мені дуже багато треба про тебе дізнатись. Перш за все, як тебе насправді звати? Мені тільки відомо, що не «сер Джеймс».

Хлопчик усміхнувся.

— Ні, я не сер Джеймс, але Джері саме так мене завжди називає. А мамуся і решта називають мене Джемі.

— Джемі?! — Полліанні перехопило подих, а в очах спалахнула палка надія, яку вона, однак, одразу стримала. — Мамуся, це означає… мама?

— Звісна річ.

Хвилювання Полліанни змінилось розчаруванням. Якщо у цього Джемі є мати, він, ясна річ, не може бути тим Джемі Кентом, мати якого давно померла. Але, незважаючи на це, він залишався надзвичайно цікавим хлопчиком.

— То де ти мешкаєш? — розпитувала його Полліанна. — У вашій родині є ще хто-небудь, крім тебе, твоєї мами і Джері? А ти тут щодня буваєш? А де твоя Книга Радощів? Можна буде її переглянути? Тобі що, лікарі сказали, що ти ніколи не зможеш ходити? А де, ти кажеш, ви взяли… оце крісло на колесах?

Хлопчик засміявся.

— Стривай, стривай! Ти хочеш, аби я одразу відповів на всі твої запитання? Тоді я почну з останнього і посуватимусь у зворотному порядку, якщо не забуду, про що ти питала. Інвалідне крісло у мене з’явилось близько року тому. Джері знайомий з одним з тих типів, що пишуть для газет. Той написав про мене… ну, що я ніколи не зможу ходити, і таке інше… і про Книгу Радощів теж. Тільки-но його замітку надрукували, як до мене прийшов цілий гурт людей з оцим кріслом. Вони сказали, що прочитали про мене, і хочуть, щоб це крісло залишилось у мене на згадку про них.

— Оце так! Уявляю собі, як ти зрадів!

— Ще б пак! Я цілу сторінку списав у Книзі Радощів, розповідаючи про це крісло.

— Та невже ж ти ніколи не зможеш знову ходити? — в очах Полліанни стояли сльози.

— Скидається на те. Лікарі сказали, що не зможу…

— Про мене вони казали те саме. А потім мене вирядили до доктора Еймса.