Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Така поведінка і оці надокучливі запитання завжди веселої і бадьорої дівчинки зрештою вивели з терпіння місіс Керю.

— Дитино, що з тобою діється? — вигукнула вона. — Щось не пригадую, щоб ти раніше так непокоїлась через непогоду. А як же твоя славетна гра?

Полліанна знітилась.

— Ой, справді… Цього разу я, здається, забула про свою гру, — зізналась вона. — Безперечно, у негоді є таке, з чого я могла б радіти. Варто тільки пошукати. Я могла б радіти, що… що дощ коли-небудь припиниться. Адже Господь обіцяв, що не влаштує нам другого всесвітнього потопу. Але, щиро кажучи, я страшенно хотіла, щоб сьогодні був погожий день.

— А чому саме сьогодні?

— Та я просто хотіла… прогулятись у парку… — Полліанна намагалась говорити спокійно. — Я навіть думала: може, ви теж захочете зі мною вийти…

Зовні вона зберігала цілковитий спокій, але серце її завмирало від хвилювання.

— Я?! Щоб я пішла на прогулянку в парк? — здивовано підняла брови місіс Керю. Тоді усміхнулась. — Ні, дякую, дитино. Боюсь, мені неохота.

— Але ви… ви ж не відмовитесь піти зі мною? — затинаючись вимовила Полліанна, впадаючи у паніку.

— Я вже відмовилась.

Судома перехопила Полліанні горло. Вона зблідла і нервово ковтнула.

— Місіс Керю, будь ласка, не кажіть, що не підете, коли розпогодиться. Прошу вас. Розумієте, є особлива причина… причина, з якої я хочу, щоб ви пішли зі мною… Тільки цього єдиного разу!

Благальний вираз очей Полліанни змусив жінку висловити згоду, хоча з тону було зрозуміло, що зробила вона це неохоче.

— Гаразд, серденько. Нехай буде по-твоєму. Але я даю згоду тільки за умови, що ти пообіцяєш до вечора не підходити до вікна і не питати мене щогодини, чи мені не здається, що вже розпогоджується.

— Гаразд, мем, я так і зроблю! Тобто я цього не робитиму… — схвильовано забелькотіла Полліанна. І тут-таки, побачивши на віконному склі відблиск, схожий на сонячний промінчик, радісно вигукнула:

— Ой, а вам не здається, що вже…

Сама злякавшись своїх слів, вона замовкла на півслові і вибігла з кімнати.

Наступного ранку, з усією очевидністю, розпогодилося. Сонце яскраво сяяло у небі, прохолодне повітря було напрочуд прозорим. На час повернення Полліанни зі школи здійнявся пронизливий вітер. Але дівчинка твердила, що день надзвичайно погожий, і що вона засмутиться, якщо місіс Керю не вийде з нею на прогулянку в парк. Після слабких протестів місіс Керю таки вийшла.

Похід виявився безрезультатним. Роздратована жінка пішла квапливим кроком поряд з дівчинкою, а та занепокоєним поглядом когось шукала навколо. Обидві вони тремтіли від холоду. Не побачивши хлопчика на його звичайному місці, Полліанна повела свою супутницю усіма стежками і алеями парку. Вона не хотіла повірити, що так сталось: вона спромоглася вивести місіс Керю в парк, а Джемі немає на місці! І вона ні слова не могла сказати своїй дорослій супутниці.

Нарешті, геть змерзла і розлючена, місіс Керю наполягла на негайному поверненні додому. Втративши будь-яку надію, Полліанна попленталася за нею.

Після того почались дуже сумні дні. Полліанна навіть побоювалась «другого всесвітнього потопу», хоча, зі слів місіс Керю, йшлося про «звичайні осінні дощі». Нескінченна низка туманів і холодної мряки наганяла тугу ще гіршу, ніж зливи, що були до того. Якщо день виявлявся відносно погожим, Полліанна одразу бігла в парк. Але марно: Джемі вона там ніколи не знаходила. Був уже листопад, і навіть сам парк видавався понурим. Голі дерева, порожні лавочки, і жодного човника на ставку. Щоправда, білки і голуби, а також горобці поводились так само нахабно, але годувати їх було радше сумно, ніж весело: кожен змах пухнастого хвостика сера Ланселота викликав у дівчинки гіркі спогади про хлопчика, що дав це ім’я рудій білці, і якого більше не було в парку.

«Яка ж я дурепа, що не запитала, де він мешкає! — знову і знову дорікала собі Полліанна. А то ж був Джемі… Я точно знаю, що то був той самий Джемі! Тепер я мушу чекати аж до весни, коли повернуться теплі дні, і він знову з’явиться на своєму місці в парку. Але, може, мене на той час уже не буде в Бостоні… Ох, лишенько! Я ж точно знаю, що то був той самий Джемі!».

В один з тих похмурих днів сталась несподівана подія. Якось, піднімаючись сходами, Полліанна почула сердиту суперечку. Один голос належав Мері, а інший… інший голос обурювався:

— Та ні за що! Нікого я не дурю! Що за діла? Мені треба побачити свою подругу, Полліанну! У мене до неї доручення від… самого сера Джеймса! І нічого мені заступати шлях! Краще поклич мені сюди Полліанну!

Радісно зойкнувши, Полліанна буквально скотилася сходами вниз.

— А я вже тут! Я вже тут! — задихалась вона від хвилювання. — Що сталося? У тебе доручення від Джемі?

Перечепившись, вона практично впала в обійми хлопчика, незважаючи на спроби Мері перепинити її.

— Міс Полліанно! Ви що ж, хочете сказати, що знайомі з цим… цим малолітнім жебраком?

Не встиг обурений хлопчик гнівно заперечити, як Полліанна сама мужньо вступилась за нього:

— Він не жебрак! Він названий брат одного з моїх кращих друзів. Між іншим, це він мене знайшов і привів додому, коли я заблукала.

Вона рвучко повернулась до гостя.

— Що сталось? Ти з дорученням від Джемі прийшов?

— Атож. Він уже місяць, як бюлетенить, ніяк не повернеться у форму.

— Що він робить? — не зрозуміла Полліанна.

— Лежить у ліжку. Я хочу сказати, він занедужав і хоче з тобою побачитись. Ти прийдеш?

— Він захворів? Ох, як прикро… — засмутилась Полліанна. — Звісна річ, я його відвідаю. Візьму тільки своє пальто і надіну капелюшок.

— Міс Полліанно! — суворо вигукнула Мері. — Місіс Керю зроду вас не відпустить… невідомо куди, та ще з незнайомим хлопчиськом!

— Який же він незнайомий? — заперечила Полліанна. Я давно його знаю. І мені неодмінно треба з ним піти!

— Це як треба розуміти? — крижаним тоном запитала місіс Керю, з’явившись у дверях вітальні. — Полліанно, хто цей хлопчик і що він тут робить?

Полліанна обернулась і розпачливо попросила:

— Місіс Керю! Адже ви мені дозволите з ним піти? Правда?

— Піти? Куди?

— Відвідати мого брата, мем, — втрутився хлопчик, з усією очевидністю намагаючись говорити надзвичайно поштиво. — Розумієте, він кепсько почувається і ніяк не дає мені спокою: піди, каже, та приведи її. Приведи її, і край, — показав він пальцем на Полліанну. — Вона йому — наче світло у віконці.

— То мені можна піти? — благала Полліанна.

Місіс Керю насупилась.

— Піти з цим хлопчиком… тобі самій?! Звісно, ні, Полліанно. Я не розумію, де твій