Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

“У кожній тіні криється загадка, а в кожній битві з темрявою — можливість знайти світло."

Магія слова

Завмираючи після кожного кроку, намагаючись весь час триматися у сутінках і не робити різких рухів, десь години за півтори вони досягли околиці селища, яке бачили з пагорба. Прямо перед ними була стіна довгої будівлі без вікон. Якщо точніше, вікна були, й чимало, але кожне з них закривали щільні металеві жалюзі чи щось схоже на них. “Та це ж птахоферма!” - вигукнула Тетяна! Густий, майже осяжний специфічний сморід, який висів у повітрі навколо, підтверджував її здогад. “Давайте обійдемо ферму - вона загородить нас від долини й ми зможемо спробувати увімкнути ліхтарі” - сказав Торус, пам’ятаючи, що користі від ліхтарів небагато, але краще хоч щось, аніж нічого…

Аби обійти будівлю знадобилось ще з півгодини, зате опинившись на іншому її боці, друзі просто попадали на землю, притулившись до стіни й дозволили собі невеличкий відпочинок - тепер від долини з жахливими тінями та їх моторошним шепотінням їх відділяли дві міцні цегляні стіни, що давало хоч і слабке, але відчуття безпеки. Перепочивши й попивши води, друзі підвелися (Олексій допоміг сестрі, а Тетяна скочила на ноги сама, проігнорувавши подану Тохою руку), перевірили мотузку, до якої були прив’язані, повмикали ліхтарі й нарешті спробували озирнутись навколо.

Як і раніше, далі ніж за метр-півтора розгледіти майже нічого не вдавалось. Попереду була грунтова дорога, на іншому боці якої ледве вимальовувались контури інших будівель. “Перш ніж йти далі, треба перевірити що там всередині - якось страшно залишати цю темну прірву за спиною” - сказав Тоха, вказавши на чорний прямокутних входу до приміщення ферми. Дверей там вже давно не було - тільки залишки короба, розтрощені та розмочалені, які ледве тримались на гвіздках, вбитих у стіни пройми. Але навіть відсутність дверей не дозволяла побачити що там, всередині колишнього пташника.

“А може ну його? Не будемо туди заходити? Хтозна що там може бути - там наче не темрява, а якась смола. Давайте краще підемо далі” -  не заперечив , а скоріше попросив Вова. 

“Як би мені не хотілось цього робити, але мабуть Тоха має рацію” - сказав Олексій і рішуче ступнув за поріг. Всередині дійсно здавалось, була не темрява, а смола - видимість була ще гіршою, ніж зовні. Але й частини побаченого у вмираючому світлі ліхтаря жаху цілком вистачило Олексію аби не обертаючись - спиною вперед - ступити назад. Звісно ж, при цьому він зачепився за залишки поріжку й просто випав назовні. Одразу ж нахлинула нудота. Зігнувшись в судомі, Олексій лишив на ганку вміст свого шлунку.

“Що там?” - прошепотів Вова. Перед очима Олексія знову постала картина, яку він зміг розгледіти у ледве жевріючому промені ліхтаря - розтрощені клітки й загони, плями на стінах, які були ще темніші за темряву, нутрощі й частини тіл, переплетені в якомусь моторошному колажі - схоже, це була не птахо- а свиноферма. Наче зграя монстрів, увірвавшись до приміщення з тваринами просто розважалась, розриваючи свиней на шматки й розкидаючи їх навколо.  Шлунок одразу ж відреагував єдиним доступним йому способом, і це добре, що на цей момент він був вже майже пустим. “Нам звідти нічого не загрожує” - втерши рота хусткою, надихавшись і відпивши води, сказав Олексій - “але ви краще туди не ходіть”.

За десять хвилин друзі почали рухатись. Перетнувши дорогу, вони опинились на перехресті. Куди йти їм було байдуже, екранчик батьківського приладу все ще світився зеленим (“начебто яскравіше ніж раніше” - подумав Торус, але потім вирішив, що йому здалося), тож пішли вулицею, яка простяглась прямо перед ними. Йшли посередині дороги, тож могли дивитися обабіч. Було все так же темно, й у цій темряві картини, які розгортались навколо, виглядали ще страшнішими - напівзруйновані будівлі - частково обгорілі, частково заляпані чимось темним, скелети автомобілів, розкидані валізи й речі, тіла, які незрозумілим чином виглядали свіжими. Хоч більшість з них цілими були досить відносно. А ще в повітрі витав запах диму і, як не дивно, домашньої печені. В інших умовах цей запах здався б навіть приємним, але в поєднанні з оточенням він тільки помножував той жах, який відчули друзі, почавши рухатись вулицею.

Знову почувся важкий, вогкий стогін, і друзям здалося, що тіні, які плуталися в темряві за межами видимого, почали наближатись до них, як метелики злітаючись на світло ліхтаря. Олексій відчув, як його серце вибивається з ритму, а страх малював в уяві криваві фантазії. Озирнувшись на друзів, він побачив, що вони теж з острахом озираються навколо, підсвідомо збиваючись до купи. “Не примарилось” - подумав він - “тіні дійсно рухаються”, й спочатку вирішив запропонувати їм вимкнути ліхтарі, але потім збагнув, що так вони залишаться взагалі беззахисними. “Побігли” - крикнув Торус, і вони побігли вулицею, перестрибуючи через речі й тіла, хаотично розкидані скрізь скільки сягало око.

На наступному перехресті Олексій побачив якусь дивну скляну споруду (як не дивно, більша частина її вікон залишились цілими), що нависла над дорогою. Неначе будиночок баби Яги, вона стояла на якихось бетонних підпірках. “Пост ДАІ!” - зрозумів він - саме такими їх показували в старих радянських фільмах. “Давайте туди - звідти ми все бачитимемо, та й оборонятись якщо що буде простіше!” - вигукнув Торус й прибавив ходу. Судячи з того, що мотузка залишилась обвислою, друзі вчинили так само.

З землі до будівлі вели короткі бетонні сходи, а металеві двері, на щастя, були відчинені. Всередині було чимало пилу. Прямо перед дверима на підлозі вони знайшли тіло поліцейського, який все ще стискав в правій долоні пістолет. Лівої руки у нього не було - з плеча стирчали якісь обривки. На стільці перед вікном вони виявили ще одне тіло. Дуже швидко, але намагаючись торкатись тіл якомога менше, вони підтягли їх до сходів і викинули вниз, а потім зачинили двері.