Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

Мабуть вони так і зробили, бо через певний час стогін припинився - так само раптово, як і почався, а “джішоки” Торуса показували, що минуло більше години, хоч що вони робили й куди йшли весь цей час ніхто не пам’ятав. А ще навколо начебто стало трохи світліше - Олексій навіть побачив обриси якогось пагорбу попереду, начебто трохи підсвіченого якимось червонуватим світлом!

Діставшись пагорба, друзі лягли на землю й дуже обережно поповзли до його вершини. Діставшись найвищої точки, вони підняли голови й побачили незвичайну картину - широкий червоний промінь - неначе промінь прожектора - бив здалеку і звідкись зверху. Здавалось, він обмацував місцевість в пошуках чогось лише йому відомого. Але на відміну від прожектора, той промінь відчувався як чиєсь лихе око й друзям зовсім не хотілось під нього потрапити. “Наче око Саурона” - прошепотів Андрій, який захоплювався  творами Толкіна. Олексій раптом зловив себе на думці, що шкодує за тим, що вони не в книжці. Якби вони були героями якогось роману -  можна було б сміливо сподіватись на щасливий кінець, бо автор підписав контракт, а книги з поганим кінцем продаються гірше. Але все це насправді…

За пагорбом знаходилась досить велика долина, подекуди перерита якимись ямами та траншеями, а десь на краю зору було видно якісь невисокі будівлі - мабуть село чи передмістя. “Треба буде глянути на карті” - подумав Олексій, аж раптом мало не закам’янів зі страху - підсвічені червоним світлом, долиною блукали чорні тіні. Блукали, на перший погляд, хаотично, але відвідували кожен квадратний метр долини, наче прочісуючи місцевість! Розгледіти їх детально ніяк не вдавалось - світла все ж таки було небагато, а тіні, хоч і чорніші за оточуючу їх темряву, начебто розпливались перед очима, майоріючи наче прапори. 

Тим часом тіні вже наближались до пагорбу, на якому залягли друзі. Рухались вони якось різко і плавно водночас - дивитись на них було просто боляче. А ще тищу навколо них раптом наповнив якийсь нерозбірливий шепіт. Тіні наче шукали когось й перешіптувались, координуючи свої дії. З такої відстані вони дійсно нагадували людські фігури, загорнуті в пошматоване чорне ганчір’я. Очей не було видно, але якщо вони й були, потрапити під їх погляд не хотілося. І ще цей шепіт, який діяв не гірше за стогін, який вони чули раніше. “То все це правда” - подумав Олексій - “ і стогін землі, й червоний промінь і чужинці в чорному!” “Так, давайте всі назад, бо ми тут стирчимо як на вітрині” - прошепотів він, і друзі так само повільно поповзли за пагорб - туди звідки прийшли.

"Може ми все ж таки переоцінили свої сили? Може треба повернутися?" - запитав Андрій. "Ми не можемо повертатися," відповів Олексій - "мені теж страшно, але це наша місія. Ми маємо знайти й врятувати батька. Можливо, цим ми врятуємо чимало життів, включаючи наші власні."

Вони знову рушили вперед - тепер намагаючись обійти долину з правого боку й наблизитись до селища, яке бачили з пагорба. Ліхтарів не вмикали - червоних відблисків вистачало аби збагнути куди ступати. Тіні майоріли на краю поля зору, червоний промінь все ще обшукував місцевість, і друзі відчували як кріпне страх, який вони й так не надто приховували.

"Нехай це скоріше припиниться. Нехай припиниться. Все це не насправді" - шепотів Вова, дістаючи пістолет - “нічого там немає. Це просто темрява, це наша уява. Ми все подолаємо". "Заховай" - сказав Тоха - "в кого ти стрілятимеш? Ті тіні, мабуть, кулями не зупинити". Ірина з острахом зиркнула на нього й підсвідомо заховалась за брата. Отак, збившись докупи, підбадьорюючи себе та один одного, вони повільно, але просувались до будівель. Згуртованість та рішучість їхньої команди знову зіграла свою роль. Друзі продовжили свій шлях у невідоме, хоч і зрозуміли, що вони зовсім не готові до того, що чекало на них у темряві.