Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

землі я бачу сліди, ніби шось тягли, то дівчинка, певно, витянула тіла з корабля і притягла сюди. Але на болоті не вийде поховати нікого крім спеклів, бо під двома дюймами болота можна знайти лише воду, такшо вони лежать тут. Не хочеться про таке казати, але вони смердять, хотя в загальному смороді болота всьо не так погано, як могло здатися, такшо хто його знає, скільки вони тута лежать.

Дівчинка знову дивиться на мене, не плаче, не посміхається, просто дивиться, як завжди. Тоді вона проходить попри мене, проходить по слідах, якими ніби шось тягли, проходить до дверей збоку, які я вже бачив, залазить і зникає всередині.

10. Їжа і вогонь

— Чуєш! — кажу я, йдучи за нею до розвалин. — Нам не можна тут…

Я підхожу до дверей і тоді ж вона з них визирає, аж я відскакую назад. Вона чекає, коли я відійду з дороги, тоді вилазить з дверей і проходить попри мене, тримаючи в одній руці торбу, а в другій пару маленьких пакетів. Я дивлюся на двері і піднімаюся на вшпиньки, пробуючи заглянути. Всередині все теж виглядає побито, як і можна було сподіватися, всюди позвалювані речі, купа всього побитого.

— Як ти в цьому вижила? — питаю я, розвертаючись.

Але вона занята. Вона поставила торбу й пакунки і дістала шось схоже на маленьку плоску зелену коробку. Вона кладе її на сухіший клаптик землі і складає на ній палички.

Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм очам.

— Нема часу розводити…

Вона натискає на кнопку збоку коробки, і вжух — у нас є ціла повнорозмірна миттєва ватра.

Я просто стою як дурак із роззявленим ротом.

Я теж хочу собі ватрокоробочку.

Вона дивиться на мене і трохи потирає руки і тільки тоді я розумію, шо я весь мокрий і змерзлий і зболений і шо цей вогонь то найблища до благословення річ, яку я можу уявити.

Я знову дивлюся в чорність болота, ніби зможу побачити, як хтось підходить. Нічого, ясна річ, але й звуків нема. Ніяких звуків біля нас. Покищо ні.

Я знову дивлюся на вогонь.

— Лише на секунду, — кажу я.

Я вертаюся до вогню і починаю гріти руки, не знімаючи рюкзака. Вона відкриває один пакунок і кидає мені, і я знову дивлюся на нього, доки вона не опускає свої пальці у свій пакунок і дістає шось схоже на шматок сушеного фрукта чи чогось такого і їсть його.

Вона дає мені їжу. І вогонь.

На її лиці дотепер нема ніякого виразу, воно порожнє як камінь, а вона стоїть біля вогню і їсть. Я теж починаю їсти. Фрукт, чи шо воно таке, нагадує маленькі висохші крапочки, але воно солодке і в’язке і я прикінчив цілу пачку за півхвилини і аж тоді почув, як Манчі гавкає.

— Тодде? — каже він, облизуючись.

— Ой, — кажу я, — вибач.

Дівчинка дивиться на мене, дивиться на Манчі, тоді дістає маленьку жменю зі свого пакунку і протягує її Манчі. Коли він підходить, вона трохи сіпається, ніби проти волі, і впускає фрукти на землю. Манчі не проти. Він зразу їх ковтає.

Я киваю їй. Вона мені не киває.

Запала вже повна ніч, темна як усе за межами нашого маленького освітленого кола. Можна бачити навіть зірки через дірку в кронах, пробиту падучим кораблем. Я пробую подумати про останній тиждень, чи я чув якісь далекі вибухи на болоті, але шось таке далеке, певно, лехко могло втопитися в Шумі Прентісстауна, такшо його всі пропустили.

А тоді я думаю про таких собі проповідників.

Всяких.

— Не можна тута лишатися, — кажу я. — Мені шкода твоїх старих і таке інше, але інші можуть за нами погнатися. Навіть якшо Аарон помер.

Почувши ім’я Аарона, вона здригається, тільки трошки. Певно, він сказав їй своє ім’я. Чи шось таке. Певно.

— Вибач, — кажу я, хоть і не знаю, за шо вибачаюся. Я надягаю рюкзак на плечі. Він здається тяжчим ніж будьколи. — Дякую за хавчик але нам треба йти, — дивлюся на неї. — Ти ж ідеш?

Дівчинка секунду дивиться на мене, а тоді носком черевика зкидає горящі патики з маленької зеленої коробочки. Вона нахиляється, знову натискає кнопку і піднімає коробочку навіть не попікшись.

Бляха, я реально хочу собі таку штуку.

Вона кладе її в торбу, яку винесла з розбитого корабля, тоді перекидає пасок торби через голову, вдягаючи її ніби рюкзак. Ніби вона планувала йти зі мною ще до цього.

— Ну, — кажу я, коли вона знову просто витріщається на мене, — тоді ми готові.

Ніхто з нас не рухається.

Я знову дивлюся на її маму і тата. Вона теж дивиться, але лише секунду. Я хочу їй шось сказати, сказати шось більше, але шо тута скажеш? Я всеодно відкриваю рота, але вона починає порпатися в своїй торбі. Я думав, вона зробить шось, не знаю, типу напам’ять про своїх старих, чи зробить якийсь жест чи шось таке, але це лише ліхтарик. Вона його включає — такшо вона знає, як вони працюють — і йде, спочатку до мене, тоді попри мене, ніби ми вже обоє пішли.

Та й по всьому, ніби її мама і тато не лежать тута мертві.

Я дивлюсь на неї секунду, а тоді кажу: «Ау!»

Вона знову повертається до мене.

— Не туди, — я показую на зліва від нас, — туди.

Я йду вперед правильною дорогою, Манчі за мною, я оглядаюсь, і дівчинка йде за нами. Я останній раз оглядаюся на то шо позаду неї, і як би сильно я не хотів лишитись і пошукати в уламках того корабля ще якісь ніштяки, капець як мені цього хочеться, нам таки треба йти, хоть надворі й ніч, хоть ніхто з нас не спав, треба йти.

То ми і йдемо, помічаємо горизонт через дерева, коли виходить, і йдемо до проміжку між ближчою горою і двома дальшими горами. Обидва місяці наполовину повні, а небо чисте, такшо є принаймні трохи світла, аби дивитися під ноги, навіть під шатром болота, навіть у темноті.

— Слухай уважно, — кажу я до Манчі.

— Шо слухати? — гавкає Манчі.

— То, шо може на нас напасти, ідіоте.

Бігти по темному болоту вночі неможливо, такшо ми йдем настільки швидко, наскільки виходить, я свічу перед нами ліхтариком, прокладаю нам дорогу попри коріння дерев і пробую не дуже ступати в багно. Манчі забігає наперед і вертається, обнюхує всьо, деколи гавкає, але нічо серйозного. Дівчинка тримається з нами, ніколи не відстає, але ніколи й не підходить заблизько. То й добре, бо хоть мій Шум тихіший, ніж цілий день перед цим, її тиша дотепер тисне на нього, коли вона наближається.

Дивно якось, шо вона більше нічо не зробила через своїх маму і тата, коли ми пішли, нє? Не заплакала, не пішла ще раз на них подивитися, нічо такого. Ну так же? Я би всьо віддав, аби знову побачити Бена і Кілліана, навіть якби вони… Ну, навіть якшо вони.

— Бен, — каже Манчі десь біля моїх колін.

— Я знаю, — чухаю його межи