Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Парк пілотів неможливо пропустити, тому що біля головного входу стоїть справжній літак. Такий білий, гарний, великий. Навіть якби я не почув назву зупинки, було б дуже важко пропустити таке. Тому я швиденько залишаю громадський транспорт і вже стою на зупинці. Адреса цілий час крутиться в моїй голові, а от кольори змішуються. Який там будинок? А магазин? Балкони сірі чи білі? Доводиться знову дістати телефон, щоб перевірити. Ага, балкони все-таки білі. А он і зелений магазин! Одразу через дорогу знаходиться великий супермаркет. Добре, наразі все сходиться. 

Світлофор довго не стає зеленим, що змушує мене нервово дригати ногою. Вже біля магазину я зупиняюсь, щоб перевірити адресу на телефоні. Але на екрані висвітлюється Ксю. 

— Привіт, — чомусь не можу не посміхатись, коли розмовляю з подругою. — Я біля зеленого магазину. Наче.

— Я знаю, дурне, — Ксюша, як завжди дуже тактична. — Я намагаюсь докричатись до тебе вже пару хвилин. На мене вже голуби обертаються. 

Поспішаю обернутися, щоб побачити, що через дорогу від мене стоїть якийсь чоловік з яскравим рюкзаком за плечима і дуже худа дівчина. Господи, як її ноги не переламало ще вітром? Але де Оксана?

— В тебе що, очі зовсім випали? — чую незадоволений голос на тому кінці слухавки.

І тільки в цей момент до мене доходить, що дівчина зі страшенно худими ногами тримає біля вуха телефон. Ця дівчина — Оксана. Слова просто застрягають у мене в горлі, тому що моя найкраща подруга не схожа на саму себе. Я пам’ятаю Ксю з круглими червоними щічками, що просто офігенно пасували до яскраво-рудих кучерів. Я пам’ятаю широкі бедра в яскравій червоній спідниці. Я пам’ятаю зелені очі, в яких можна було загубитись. Але ця дівчина через дорогу… Я її не знаю. Вона незнайомка. Якби втома була людиною, то вона б виглядала саме так, як ця дівчина. В мене просто не виходить назвати її ім’ям подруги.

В голові починається справжній хаос, думки розбігаються в різні сторони. З одного боку, мені хочеться кричати, хочеться запитати у подруги, що вона, в біса, з собою зробила. А з іншого — намагаюся швидко прийти до тями, не показувати свого шоку. Я ж актор, я ж мушу зіграти роль гарного друга. Але в мене просто не виходить. Вочевидь шалений подив дуже чітко видно на моєму обличчі. 

— Що таке, Шамсудінов? — Оксана вже поруч. Бачу по її вимушеній посмішці, що вона здогадується про той капєць в моїй голові.

— Тебе…тебе не впізнати, — єдине, на що мене вистачає. 

— Так, я вирішила трошки схуднути, — вона наче запрограмована так говорити. Наче її змусили під дулом пістолету. Але бляха! Вона вірить у те, що говорить. Так зіграти — неможливо. 

— Трошки?! — якщо в мене почне сіпатись око, я не здивуюсь.

— Знаю, що мені ще далеко до ідеалу, але…

Я не даю їй закінчити, а просто обіймаю. Якщо вона скаже ще хоч слово, то я почну кричати. Мені дуже важко дивитись на те, як Оксана знущається над своїм тілом. А ще важче те, що я про це не знав. Який з мене найкращий друг, якщо я не зрозумів, що коїться з Ксю. Внутрішній голос намагається знайти виправдання, адже по телефону не можна було почути, що з Оксани Зарудної залишилось худеньке О. 

 — Я теж сумувала, малий, — чую її голос біля вуха, але не можу не думати про те, що обіймаю скелет, обтягнутий шкірою. 

— Я навіть не загубився, — намагаюся посміхатися, намагаюся вдавати, що все добре.

— То все мої пояснення з зеленим магазином і балконами, — Ксю робить крок назад і посміхається. Але ця посмішка тьмяна. Наче фотографія дуже довго лежала на сонці і від неї залишись лише вигорівші кольори, нечіткі лінії. — Ходімо, — дівчина бере мене під руку. Боже, її зап’ясток такий тонкий. 

— Може, треба щось купити поїсти? — перша адекватна думка в моїй голові. — Я голодний, в потязі нічого не їв. А ти обіцяла вечерю.

— Окі, можемо тут одразу купити.

Двері магазину пропускають нас всередину, де приємна прохолода від кондиціонеру. Після вогкого повітря перед дощем, прохолодний вітерець дозволяє вільно вдихнути. Ремінь своєї торби закидую на плече, щоб в одну руку взяти кошик в магазині. 

— Що будемо обідати? — через плече оглядаюсь на подругу. 

— Я тільки поїла на роботі, — бачу, що бреше.

— Добре, тоді я візьму щось перегризти легеньке, а потім замовимо якусь доставку, добре?

Я, бляха, нагодую цю дівчину, чого б це не коштувало. Відчуття провини буквально мене пронизує. Це я винний зі своїми проблемами. Чому хоч раз не можна було стулити пельку і послухати проблеми Оксани? Може, ще не дуже пізно? Може, мені вдастся хоч щось зробити? Вже не дарма приїхав сюди. Якщо доля, бог чи що там ще привели мене сюди, щоб врятувати найкращу подругу, я це зроблю. 

— Треба взяти якогось вина, — Ксю прямує до поличок з алкоголем, — посидимо, кістки всім перемиємо.

Посмішка подруги викликає не зовсім приємні мурашки по шкірі. Ні, я не ханжа, котрому подавай дівчат, котрі виглядають за одним стандартом. Річ у тім, що через нереально худе обличчя, рот Оксани здається непомірно великим. Наче карикатура, зображена якимось Пікассо на просторах інтернету. І коли вона посміхається, я згадую вампірш — жінок Дракули з вже старого фільму Ван Гельсінг. Але у них очі принаймні були яскраві. Очі ж моєї подруги нагадують брудне скло давно покинутого будинку.