Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Автоматичні двері на виході з вокзалу роз'їждаються в різні боки. Але свіжого повітря не відчувається. Над містом нависають важкі сірі хмари, натякаючи на грозу. А повітря таке липке і важке, що, здається, його можна різати ножем. Після шести годин в потязі так хочеться свіжості, та її нема. Я хочу зробити глибокий вдих, але закашлююся — поруч хтось палить міцні смердючі цигарки, від яких дере в горлі. Як можна добровільно вживати щось таке? Відходжу в бік, бо горло знову неприємно стискає. А чоловік зі смердючою цигаркою між пальців навіть не звертає на мене уваги. Спортивна сумка неприємно тисне на плече і постійно намагається перекрутитись. Вирішую поставити її на землю між ніг і дістаю напів пусту пляшку води, допиваючи залишки. Потім з хрустом зминаю її і кидаю до смітника, уявляючи себе баскетболістом. Ну, а хто не уявляв? 

В потязі переїзд до іншого міста вважався ще ілюзією, дивним сном. Наче можна було вщипнути себе за руку та знову опинитися в своїй кімнаті. Всю дорогу мені здавалось, що ось-ось щось піде не так. Можливо, я навіть чекав цього, щоб сказати самому собі — ось, це знак, треба повертатися. Але зараз все стає реальністю, і мені по-справжньому страшно. Змушую себе глибоко вдихнути і видихнути, щоб заспокоїтись. Зона комфорту ніяк не хотіла мене відпускати, засмоктувала в таке тепленьке та знайоме болото. Може, ну його? Взяти квиток та й дременути. Прямісінько з вокзалу. А що скажуть батьки? Знову це дурнувате а що скажуть…Ні, до болота я не маю права повернутись. В мене вірять мама з татом, в мене вірить Оксана. Коли вже я почну вірити в себе? 

Щоб не думати, дістаю з кишені телефон. Мені і так треба перевірити повідомлення від Оксани, щоб зрозуміти, куди рухатись далі. Не по життю, а зараз, в просторі. Хах, було б прикольно, якби мені хтось написав докладну інструкцію, що робити далі. Було б набагато простіше. Але я сам маю написати цей сценарій. Відкриваю чат з подругою та дивлюсь останнє повідомлення:

Ксю:

Біля вокзалу сядеш на дев’ятий трамвай

Вийдеш на зупинці Парк пілотів

Звідти йдеш прямо, в сторону зеленого великого магазину

За ним будинок сірий з білими балконами

Зелений, білий, сірий — кольори, кольори, самі кольори. В цьому моя подруга. Замість того, щоб просто написати адресу, вона написала, як виглядають орієнтири. То я вже потім допросився назву вулиці. Гугл підтверджує, що їхати треба й справді дев’ятим трамваєм. На всякий випадок перевіряю скільки зупинок їхати — вісім, не так вже й багато; і яка зупинка перед тим Парком пілотів — Михайлівська — треба запам’ятати. Ці невеликі клопоти туриста дозволяють трошки відволіктися від великих проблем, переживань. Але зовсім ненадовго, бо думки знову повертаються до переживань. Цікаво, мене хоч коли-небудь відпустить? 

Озираюсь навкруги у пошуках трамвайної зупинки. Чорт, а їх цілих чотири на перехресті. А я навіть не знаю, в яку сторону маю їхати. Тому знову звертаюся по допомогу до пана Гугла, щоб зрозуміти свій напрямок. Від цього смішно. Я не можу знайти напрямок ні свого життя, ні свого шляху в буквальному сенсі цього слова. Вічно загублений. Оксана б сказала, що в мене топографічний кретинизм життя. Звучить, як статус для соціальних мереж. І якщо напрямок руху мені може підказати карта, то з іншим напрямком трохи складніше. Чекаю на зелене світло, щоб перейти дорогу і рухаюсь в сторону зупинки з простою назвою Центральний вокзал. Буду знати, куди повертатися в разі чого. 

Гуркіт трамваю відволікає від думок, і я спішу побачити його номер, щоб не пропустити дев’ятий. Але на цьому написано четвертий, тому відходжу трошки подалі, щоб не заважати людям. Просто дивлюся навкруги, щоб по справжньому побачити місто, де, можливо, я залишусь назавжди. Все здається іншим: великим, кольоровим, яскравим, незвичним. Мені подобається уявляти життя зовсім незнайомих людей в будинках, які я бачу. Хтось може палить біля вікна і дивиться на те, що бачить все своє життя. Може, комусь там, на десятому поверсі, життя здається нудним і одноманітним, ця людина теж хоче поїхати, як я. Може, цій людині хочеться сісти на потяг і дременути в маленьке село, завести кота, змінити номер телефону і ніколи більше не бачити таку кількість машин і трамваїв. 

Знову зупиняється трамвай — вже мій. Трохи нервую, наче перед екстремальним атракціоном. Але це тільки транспорт. Купую квиток і сідаю біля вікна — просто хочеться роздивитись все детально. Адже це місто може стати моїм домом, і я відчуваю таке піднесення від цього. Воно навіть затьмарює почуття страху, з яким я звик жити. Але перед тим, як дивитись за вікно, надягаю навушники з улюбленою музикою. Вона б мала набриднути, бо я слухав її протягом шести годин у потязі. Але без музики не можу їхати. З самого дитинства маю такий прикол, якщо не буду слухати музику, то мене починає захитувати. Раніше навіть десяти хвилин в машині вистачало, щоб мене почало нудити. А потім я отримав в подарунок на день народження свій перший МР3 плеєр і почав його слухати в дорозі. Захитування зникло, і ця звичка залишилась. 

Зараз же музика дозволяла відчути себе героєм якогось кліпу, де хлопець їде назустріч новому життю. За вікном пропливають магазини, кав’ярні, ресторани з яскравими вивісками і гучними назвами. Тут багато людей. Вони всі спішать в різних напрямках: хто дивиться в телефон, хто балакає, хто просто дивиться перед собою. І як вони всі не стикаються між собою? Напевно, я теж навчусь, звикну до цього бурхливого ритму. Просто треба зробити перший крок і вмовити себе не оглядатися на минуле. Хоч раз в житті спробувати щось нове. Трамвай зупиняється, і я бачу тату салон. Може, зробити собі татуювання? Завжди хотілось утнути щось таке бунтівне. Можливо, пізніше. Не в перший же день йти ва-банк. Їдемо далі, і мої думки теж під музику несуться далі. Я так поринаю у картинку за вікном, що мало не пропускаю свою зупинку.