Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

– Що означає “незабаром побачимось”? – питаю у чоловіка, насилу дочекавшись, коли ми увійдемо у двір.

– Асю, я ж сказав, удома, – невдоволено пробурчавши, Лев міцно обіймає мене за плечі однією рукою.

В цей момент мені неприємні дотики чоловіка, хочеться скинути руку з плеча і сказати йому, що він рідкісна сволота. Так, саме сволота! Люблячі чоловіки так не чинять зі своїми дружинами, не змушують їх хвилюватися і…

Стоп! Люблячі чоловіки – так, так не роблять. А хто сказав, що Лев по-справжньому любить мене?

Ми живемо разом вісім років, і за цей час жодного разу Стельмах не сказав, що любить мене!

Так, я йому дорога. Так, він за мене хвилюється. Та що завгодно – так, але не любить!

Від усвідомлення справжніх почуттів чоловіка мені стає важко дихати. Невже ця зустріч із Матвієм закінчилася мировою угодою? Ні, Лев не міг так вчинити зі мною та нашою дочкою після всього.

Чи міг?

– Пішли додому, – Лев тягне мене за руку, а я кліпаю очима, дивлячись на чоловіка ніби заново.

Якби справді любив, то не бухав із людиною, яка бажає зруйнувати нашу родину. Виходить, мої припущення вірні.

Холодний погляд Стельмаха протвережує, хоча я не п'яна. У голові розсіюється туман, все розкладається по полицях. Тому чоловік постійно забуває про наші роковини весілля. Ха! Вони просто не важливі для нього. Гірко і прикро до сліз, але я не плачу. Мої мрії про щасливу родину просто розбиваються вщент, зустрівшись із жорстокою реальністю.

Кивнувши, я все ж таки йду додому швидким кроком не оглядаючись.

Усередині будинку скидаю туфлі, знімаю пальто. Бажання закотити скандал пропадає. Скандалять, коли хочуть щось змінити, а в нашому випадку зі Стельмахом – це вже навряд чи. Все зайшло надто далеко.

– Асю, – кличе чоловік, коли я вмикаю функцію повного ігнорування.

– Що? – Обернувшись, складаю руки на грудях навхрест.

– Пробач мені.

– За що?

– За все пробач, але я не можу вчинити інакше. Історична справедливість має перемогти.

– Що?.. – трохи хрипко, а серце в грудях голосно бухає. Бах. Бах. – Що ти таке кажеш, Стельмах?

Всі важливі розмови завжди несподівані, а слова, сказані від щирого серця, майже завжди болючі. Але хіба це зупиняє людей руйнувати чужі мрії та спалювати мости – до останнього?

Заплющивши очі, Лев притискається спиною до стіни. Видно, що йому зараз непросто, але він рішуча людина, яка завжди доводить задумане до кінця – у цьому не варто сумніватися.

Повагавшись, чоловік розплющує очі й на мене дивиться відчужено, ніби не дружина я йому відтепер, а чужа жінка. Я не пам'ятаю такого погляду у Стельмаха, тому й колючі мурашки повзуть по шкірі.

– Багато років мені не дають спокою думки, що ми з тобою, Асю, живемо чужим життям. Вісім років тому, коли я покликав тебе заміж, то був упевнений, що роблю правильно. Ти потребувала сильного чоловічого плеча, а я розумів, що без моєї підтримки ти не впораєшся.

– Тільки не кажи, що ти одружився зі мною через жалість, Леве, – прошу тремтячим від хвилювання голосом. Не хочу дізнатися, що мене жалкували, що була настільки жалюгідною, що мені зробили ласку, запропонувавши вийти заміж.

– Ні, не через жалість, Асю, – хитає головою, а потім якось посміхається не по-доброму. – Через почуття боргу перед другом, швидше за все. Ми з Матвієм росли разом. Один двір. Сусідні квартири. Знали один одного мало не з пелюшок. Він був моїм найкращим другом, скільки себе пам'ятаю. Але шляхи розійшлися: я обрав юриспруденцію, Матвій – військову справу. Коли ви з ним тільки познайомилися, Матвій одразу зі мною поділився, що зустрів дівчину своєї мрії, що закохався у неї. Ти була його мрією, Асю. Він любив тебе по-справжньому та одружився б, якщо не військовий контракт, який він підписав незадовго до вашої з ним зустрічі.

– До чого ти зараз про це говориш? Не розумію, – насправді я все чудово розумію, просто хочу почути від чоловіка, щоби остаточно переконатися у своїх здогадах.

– Я неправильно вчинив. Забрав тебе в нього. Його доньці дав своє прізвище, хоча не мав на це жодного права. Я мудак, Асю. Зруйнував все: твоє життя, життя маленької дівчинки та найкращого друга. І ці думки мені не дають спокою вже багато років. Я зробив стільки людей нещасними через одне своє неправильне рішення.

– Невже ти зараз кажеш правду? – Мені важко повірити, що ця розмова відбувається не в жахливому сні, а наяву.

Я чекала будь-чого від Стельмаха, але не такого! Це надто боляче, надто жорстоко стосовно нас із Сонею.

– Правду, Асю. Я втомився жити чужим життям. Зрадив найкращого друга, забрав у нього найдорожче. Хто я після цього? Не кажи, мені самому гидко навіть думати про це. Матвій повернувся і хоче забрати своє. Як гадаєш, чи маю я моральне право заборонити йому бути батьком для рідної дочки?

– Але ж він їй не батько! – Не витримавши, наближаюся до чоловіка впритул. Пальці стискаю в кулаках і замахуюся, б'ю по плечах Стельмаха, а він навіть не ворушиться: – Що ти робиш, Леве? До біса твоє благородство! Ти для Соні тато, а не він! Вона тебе любить, вісім років називає "коханий татко". Невже ти готовий розбити нашій дитині серце?

– Заспокойся, Асю. Заспокойся, – перехопивши мене за зап'ястя, згрібає у свої міцні обійми.

Серце зривається на галоп. По хребцях мороз біжить, але мені не холодно. Усередині мене справжня пожежа, яка з кожною секундою спалахує все більше і більше.