Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

— Броньований, — похмуро вимовляє Громов, і я розумію, що це він про автомобіль.

Тінь гелікоптера пропливає над дорогою, роблю висновок, що звідти босові зателефонували й попередили, що час злітати. І маю рацію, бо з протилежного боку під'їжджають поліцейська машина і машина невідкладної допомоги з увімкненими мигалками.

Мені здається, що звук шин, які труться об асфальт, дублюється за вікном. Іду у вітальню, визираю у вікно і мало не перетворююся на соляний стовп. Тому що у ворота в'їжджає чорний автомобіль із тонованим склом.

Броньований. Тепер я в цьому впевнена абсолютно точно.

***

Стрімголов влітаю в кімнату.

— Марку, вони тут, швидше!

Кидаюся в нього батьківськими домашніми штанами, а сама згрібаю і стягую у вузол його футболку з джинсами. Коли випрямляюся, Громов уже в штанях, але присягаюся, був би він голий, я б і оком не моргнула. Від страху всередині все настільки заледеніло, що відчувати інші емоції я просто не в змозі.

І мозок мій не в змозі нічого видавати, окрім як коротких сигналів до дії. Я немов відключаюся і перетворююся на робота із заданою програмою, де будь-яке відхилення від плану неможливе.

Пірнаю під руку Марка і тягну його майже на собі, зігнувшись удвічі.

— Хто вони, Каро? — намагається він до мене достукатися, але в мене так цокотять зуби, що я його ледь чую.

— Ті люди, на чорній машині, — вимовляю ледве-ледве, і наче на підтвердження моїх слів, за вікном лунає кілька коротких гудків. — Швидше!

Я буквально виштовхую його з будинку на задній двір. Громов уже зрозумів, що говорити зараз зі мною марно, тому просто підкоряється. І добре, я зараз усе одно адекватно навряд чи відреагую.

— Сюди! - допомагаю йому докульгати до паркувального майданчика під навісом. Він зовсім невеликий, на одну машину. Гальмую перед навісом. — Стій і не рухайся.

Мчу до будинку, натискаю на панелі кнопку «Вгору», і майданчик разом із навісом плавно пливе вгору на гідравлічних підйомниках.

— Підземний паркінг? Тут? — здивовано скидається Громов. — Ніколи б не подумав!

У свою чергу ображено підкидаю голову, хоч і мовчки. Що робити, якщо щелепи звело ніби я з'їла цілком відро зелених лимонів. Але усвідомлювати, якої думки про мене і мою сім'ю цей зарозумілий засранець, прикро і неприємно.

Він вважає наш будинок дном цивілізації. А я ще була в нього закохана!

Так, у нас не паркінг, а всього лише підземний гараж. Але він із гідравлічним підйомником, за технічним станом якого тато ретельно стежить. І нічого всяким забродам-розумахам так демонстративно впадати в шок.

І хіба це шок? У справжній шок він впаде, коли спуститься вниз і побачить мамин льох. А поки мовчки заштовхую Громова на нижню платформу, сую в руки вузол із його одягом і натискаю кнопку «Вниз».

Все. Тепер назад у будинок.

Зовні продовжують сигналити, а я суну голову під кран із водою. Обертаю її рушником і йду на ґанок, дорогою видаляючи в телефоні історію дзвінків.

Чоловіки вже вийшли з машини і з подивом дивляться на вікна.

- Па-па-па-панове, ч-ч-ч-чим можу бути корисна? — запитую, максимально розтягуючи губи в усмішці. Якщо вона їм здасться схожою на оскал, я не маю наміру цим перейматися.

— Ви приймали душ, а ми вам завадили? — запитує мій знайомий Бос, скрушно зітхаючи. — Прийміть мої вибачення, я шкодую.

Він навіть не приховує, що шкодує не більше, ніж я за викинутою обгорткою від цукерки, яку з'їла за сніданком. Але в тому, що цей світ недосконалий, я переконалася ще в п'ять років, коли батьки подарували мені на Різдво велосипед замість замовленої чарівної палички. А я планувала ощасливити нею весь світ.

— Ннн... Н-нічого, — махаю рукою, всім виглядом даючи зрозуміти, наскільки вони мені завадили.

— Національна розвідувальна служба, — показує посвідчення Бос, але я встигаю побачити тільки його фото.

— А я д-д-думала гангстери, — видаю істеричний ідіотський смішок, але жарт нікому крім мене не заходить.

— Ви сьогодні бачили Марка і Мартіна Громових? — запитує похмурий здоровань із лисою як баняк головою. Таке враження, що його лисину відполірували до блиску.

— Т-т-так, офіцере, — гаркаю, майже салютуючи, і Лисий Баняк смикається. Схоже, ці посвідчення такі ж справжні, як гроші, якими ми бавилися в дитячому садку. Самі малювали, самі бавилися...

— Можна детальніше? — чемно запитує бос, він взагалі тут найвихованіший і витриманіший. Що поробиш, становище зобов'язує. Сама така весь останній місяць без батьків.

Як можу, плутаючись і заїкаючись, розповідаю в подробицях як Громови з'явилися на заправці, штовхаючи автомобіль. Що залишилися на обід і навіть по черзі прийняли душ у гостьовій кімнаті. Усе розповідаю похвилинно.

— І більше ви їх не бачили? — запитує чоловік із квадратним підборіддям.

Відчайдушно мотаю головою, чесність погляду зашкалює. 

— Ви дозволите оглянути будинок? — чемно уточнює четвертий, схожий на тхора. Він у них ще замість водія.