Читати книгу - "Не кохай мене , Ольга Джокер"

***
Закривши ванну на замок, я приймаю душ і кутаюсь у білий халат. Виходити не поспішаю, бо чую за дверима чоловічі голоси. Хто б там не був – у мене немає бажання будь-кого бачити. Лише коли через пару хвилин розмова закінчується, я наважуюся повернутися до номера.

Світло приглушене, пелюстки троянд безжально валяються на підлозі. Стає ясно, що замовляв усю цю романічну нісенітницю точно не Ярослав.

Він сам лежить на ліжку, уткнувшись у мобільний телефон. По пояс оголений, решта прикрита ковдрою. Його смаглява шкіра різко контрастує з білою постільною білизною.

Обернувшись на всі боки, я розумію, що ліжко – це єдине спальне місце у номері. Виходить, іншого варіанта як нам з Жаровим зручно розміститися немає і не передбачається. Що ж. Якщо Яра нічого не бентежить, якщо в нього все під контролем, то мені взагалі боятися нічого.

- Хто приходив? – питаю, забираючись під ковдру і лягаючи майже на край ліжка.

- Твій вітчим, - відповідає Жаров.

- Оу. І що він хотів?

- Переконатись у тому, що в нас все гаразд. Він мешкає поверхом нижче. Чув дивний шум у ванній кімнаті.

Ох, так. Пляшки падали на підлогу з таким гуркотом, що в мене вібрували барабанні перетинки.

- І що він подумав? Наче я намагалася тебе вбити? – жартівливо питаю.

- Якось так. Він чомусь вирішив, що це твоїх рук справа.

- Ще б пак! Хто у всьому винен? Тільки Соня!

Опустивши подушку, я заплющую очі. Спати хочеться дуже сильно, та чи вдасться швидко заснути, коли поруч лежить напівоголений чоловік? А може, й зовсім оголений. Я точно не певна.

Це вперше, коли я засинаю не одна. Ні, раніше були хлопці, з якими ми цілувалися і торкалися один одного, але до більшого не хотілося переходити. Зрештою, хлопцям набридали танці з бубнами навколо мене та романтичні вечори закінчувалися скандалом. Ситуація із Жаровим прямо протилежна. Він мене не хоче. Або хоче, але недостатньо, щоб наступити на чортові принципи. Втім, начхати. Я повинна зосередитися на іншій меті. Першорядній.

- Соня, він чіплявся до тебе? – несподівано питає Яр.

Я різко розплющую очі і повертаю голову в його сторону. Коли наші погляди зустрічаються, то мені стає ніяково. Таке відчуття, що Яр намагається пробратися в мою черепну коробку і випатрати все, що там є.

- Хто?

- Вітчим.

- Ні, звичайно, — відповідаю швидко. - Я незаймана, Ярославе.

- Буду мати на увазі, — киває він. - Але я зараз про інше. Чи було таке, що вітчим намагався домагатися тебе, а ти чинила опір і захищалася, використовуючи при цьому сторонні предмети?

- Припини, — бурмочу собі під ніс і відвертаюся, сховавшись ковдрою майже з головою. — Ти лізеш не в ті хащі.

- Якщо захочеш про це поговорити, просто скажи.

Ніч проходить неспокійно. Мені сняться якісь кошмари. Ліс, гарчання хижих звірів та змії. Перший раз я розплющую очі, коли на вулиці темно. Чую розмірене сопіння Яра, заспокоюю серце, що шалено стукає. Хочеться, щоб Жаров обійняв мене і притиснув до себе. Але через короткий час я повністю повертаюся в реальність і згадую нашу розмову у ванній кімнаті, подумки навісивши собі ляпасів.

Все скінчено. Наше сімейне життя...воно так і не встигло початися. У Яра, можливо, будуть інші дівчата та жінки, з якими він задовольнятиме свою «фізіологію». Він молодий, гарний, багатий. І йому лише двадцять шість. У цьому віці рано йти у ченці та відмовлятися від сексу у той період, коли можна брати від нього максимум.

Вранці я ледве розліплю повіки. Яр уже одягнений і розмовляє з кимось по телефону, стоячи на балконі і дивлячись на все ще бурхливе море. Незабаром відкриється пляжний сезон, у місто нахлине багато відпочиваючих. Ох, літо, галасливі вечірки та посиденьки з подругами - так зазвичай проходили мої дні до того, як я отримала травму.

Я була досить популярною дівчиною у наших колах. Зі мною хотіли дружити, зустрічатися та спілкуватися. На жаль, коли я зламала ногу і потрапила до лікарні, довго не маючи можливості нормально пересуватися, більшість моїх друзів різко відсіялася. Залишилася тільки Жека, Вероніка та Аня.

Вставши з ліжка, я знімаю з себе халат і відкриваю сумку, де лежить змінний одяг. Переодягаюся у футболку та джинси. Саме в цей момент повертається Яр і окидає мене рівним поглядом.

- Спустимося снідати? — питає він, плюхнувшись у крісло. — У ресторані сидять твої батьки та решта гостей. Вони хочуть попрощатися.

- Я ж не на інший кінець світу відлітаю.

- Просто дай відповідь: так чи ні, — просить з легким роздратуванням у голосі Жаров. — Я можу скасувати.

- Не потрібно. Давай поснідаємо і потім поїдемо.

Він киває і терпляче чекає, поки я одягну футболку і зв'яжу волосся у хвіст. Збентеження є, але воно не настільки гостре яким було вчора.

- Я готова, - повідомляю Яру, повернувшись до нього обличчям.

Він підводиться з крісла і підходить до дверей. Біля неї... стоять мої милиці!

Чорт, чорт, чорт! І коли він встиг їх принести? Невже Жаров хоче, щоб я стрибала на них до ресторану?