Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Ой, Петре, Петре, або, точніше кажучи, Санчо, Санчо, і коли ти збагнеш, що не острів, не якась влада на цьому світі, а слава твого пана, вічна любов має бути твоєю винагородою? Але плотський Санчо повернувся до свого мула з поклажею і зі страху перед Святою Германдадою[48] став просити свого пана, щоб вони заховалися в якійсь церкві. Але «ти бачив коли чи де читав, — запитаємо ми в нього разом із Дон Кіхотом, — щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?» Той, хто зберігає закон у своєму серці, перебуває понад тим законом, який диктують люди; для того, хто кохає, не існує іншого закону, крім любові, і якщо за свою любов він когось уб’є, то хто звинуватить його за це? Крім того, Дон Кіхот наділений такою владою, що може не одного Санчо не лише від Германдади, «а й од самих халдеїв одзволити».

Потім Дон Кіхот розповів Санчо про цілющі властивості чудодійного бальзаму Ф’єрабраса, а Санчо попросив у Дон Кіхота рецепт того бальзаму як єдиної плати за свої послуги, бо такими вони і є плотські слуги: хоч би якою великою була їхня віра, вони просять рецепти, щоби продавати їх і торгувати ними. І тоді ж таки заприсягся наш кабальєро, що він здобуде в битві шолом Мамбріна, щоби замінити ним свій шолом, розтрощений доном Санчо з Аспейтії, а потім згадав про потреби живота й попросив чогось попоїсти.

У Санчо була лише цибулина та трохи сиру, і він вважав, що «се їство не годиться такому зацному рицареві», але Дон Кіхот пояснив йому, що «мандровані рицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б тобі не в дивовижу, — провадив він, — якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній книзі про те не пишеться, аби мандровані рицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебувались». О мій сеньйоре, Дон Кіхоте, як то було б добре, якби ми могли абичим перебуватися протягом усього нашого життя! Хоч їжа й наділяє нас силою, але з нею також приходить слабкість, яка завдає шкоди нашому героїзмові.

Й саме тоді, коли Дон Кіхот пояснював Санчо, що мандровані рицарі «без їжі не обходились і всякі інші натуральні потреби мусили справляти», він відкрив йому й нам фундаментальну істину, що має принести велику втіху всім тим, котрі не знають, як їм жити в умовах свого божевілля, й ця істина полягає в тому, що мандровані рицарі «були, вважай, такі самі люди, як ми». З чого можна зробити висновок, що ми теж можемо податися в мандровані рицарі, а це вже не абищо. «Отож, друже Санчо, не журися тим, що мені до смаку припадає, не переробляй світу на свій триб і не перевертай шкереберть звичаїв мандрованого рицарства». Ні, мій бідолашний Санчо, не намагайся переробити світ на свій триб, лікуючи великодушних людей від їхнього божевілля, й не намагайся також спотворити божевілля, бо воно не менш міцно закорінене в дійсності й не менш законне, аніж сама розважливість, аніж те, що ми звикли називати здоровим глуздом. Санчо не вміє ні писати, ні читати, тому він не обізнаний з правилами рицарської поведінки, як він сам і каже. І ти знаєш, про що ти кажеш, Санчо: адже сáме вміння читати й писати спричинилося до того, що божевілля прийшло у світ.

Розділ XI

Про те, як велося Дон Кіхотові в козопасів

Потім вони поїхали далі, щоби завидна до якої-небудь оселі дістатися, але довелося їм заночувати в благочестивих козопасів, Господь воздасть їм за те, що запросили цих подорожніх до себе. Дон Кіхот прийняв запрошення, сів на перекинутому кориті й по-братському запропонував Санчо сісти поруч із ним; і саме тоді, добре натоптавши собі шлунок, він набрав повну жменю жолудів і виголосив перед пастухами свою промову про золотий вік, яку цитують у стількох підручниках риторики. Але нас тут мало цікавить література, не надаємо ми великого значення й звучності мови, для нас головне — творчий, нехай і мовчазний дух. Промова, про яку йдеться, мало чим відрізнялася від безлічі інших вульгарних промов, які то там, то там виголошуються, а той давній золотий вік є лише слабким віддзеркаленням віку майбутнього, коли вовк житиме в дружбі з вівцями, а лев годуватиметься, як і бик, соломою, про все це розповідає нам пророк Ісая (розділ XI).

Сама по собі ця досить-таки занудна промова не має якогось особливого змісту. «Блаженний той час, щасливий той вік, що мудреці старожитні золотим прозвали…», і так далі, й таке інше. Нас зовсім не дивує, що Дон Кіхот заходився співати хвалу давнім часам. Сáме бачення минулого штовхає нас на завоювання майбутнього: з дерева спогадів ми будуємо свої надії. Тільки минулим можна захоплюватися: смерть робить його прекрасним. Невже ви думаєте, що коли струмок добігає до моря, то, перш ніж бути засмоктаним у ту безодню, йому не вчувається дзвінке дзюрчання джерела, з якого він починався, і він би не хотів повернутися до своїх витоків? І там знову зникнути, зникнути в надрах матері-землі.

Тож ми не станемо дошукуватися якогось змісту в занудній промові, яку виголосив Дон Кіхот. Слова нашого кабальєро мають лише ту цінність, що вони є коментарями до його трудів і їхнім відлунням. Говорив він, посилаючись на прочитане й опираючись на своє знання віку, в якому йому випало жити; але трудився він, підкоряючись вимогам свого серця та опираючись на знання вічне. І таким чином у цій промові нас цікавить не сама промова, досить-таки банальна, а той факт, що вона призначалася для кількох неосвічених козопасів, які не могли її зрозуміти, і це ми повинні відзначити, бо саме в цьому знаходить вияв героїчний характер авантюрних поневірянь нашого рицаря.

То були справді авантюрні поневіряння і з найбільш героїчних. Бо говорити — це тягти жереб, і здебільшого дуже складний жереб на успіх, і героїчна авантюра — донести таїнство слова до тих, котрі не можуть зрозуміти того, про що їм розповідають. Потрібна могутня віра в дух, аби говорити так до людей із притупленим розумінням, аби бути певним, що, не розуміючи нас, вони, проте, нас розуміють, і що зерно буде посіяне в їхній дух, навіть якщо вони не здогадуватимуться про це.

Я звертаюся до тебе, до того, хто разом зі