Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Хіба Дон Кіхот не знав про слова дона Дієґо Лопеса де Аро[44], які вкладає в його уста Тірсо де Моліна в першій сцені другого акту своєї п’єси «Обачність жінки»:

Чотирьох варварів маю за васалів,

їх римляни здолати не змогли,

вони ні зброї, мурів, ані коней не мали,

проте свободу власну зберегли…

Певно, не знав він і того, що сказав Камоенс в одинадцятій строфі четвертої пісні своїх «Лузіад»:

І чорна злість жене ці хвилі війська:

Біскайці йдуть — завзяті вояки…

У всякому разі, Дон Кіхот мав у своїй бібліотеці книжку «Араукана» дона Алонсо де Ерсілья-і-Суньїґа[45], біскайського кабальєро, і дослідження свідчать, що він не міг не прочитати таких рядків із пісні Двадцять сьомої:

…горда вдача

давньої Басконії на ту думку наводить,

що все наше вельможне панство

саме звідти й походить.

«Не я кавалер?» — вельми слушно обурився біскаєць, і двоє Дон Кіхотів зійшлися в запеклому двобої. Про ту подію Сервантес розповідає нам вельми детально.

Тож на вимогу біскайця ламанчець відкинув списа, вихопив меча, затулився щитом і кинувся на супротивника.

Розділ IX

Що оповідає про кінець і край дивовижного поєдинку між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем

І розпочався незвичайний поєдинок, або «дивовижний двобій між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем», як називає його Сервантес у заголовку свого дев’ятого розділу, надаючи йому всієї тієї значущості, на яку той заслуговує.

Бо тепер зчепилися у двобої суперники рівні, божевільний із божевільним: і складається враження, що вони погрожують небу, землі та пеклу. О видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір! Треба перечитати, як розповідає нам про ту знаменну подію Сервантес.

«Не я кавалер?» Я не кабальєро? Як було почути такі образливі слова біскайцеві й почути їх із уст Дон Кіхота? Ні, він цього знести не міг.

Дозволь мені, Дон Кіхоте, говорити від своєї крові, від своєї касти, від свого роду, бо лише йому я завдячую, хто я є і чого вартий, і йому також завдячую спроможність відчути сенс твого життя і твоїх діянь.

О земле моєї колиски, моїх батьків, моїх дідів і всіх моїх прадідів, земле мого дитинства й моєї юності, земле, де я знайшов подругу свого життя, земле мого кохання, ти — серце моєї душі! Твоє море і твої гори, моя Басконіє, зробили мене тим, ким я є; з тієї самої землі, з якої виліплені твої дуби, твої буки, твої горіхові дерева і твої каштани, з цієї самої землі було виліплено моє серце, моя Басконіє.

Якось хтось із роду Монморенсі[46] розмовляв із баском, і той Монморенсі роздратовано сказав моєму співвітчизникові, що їхній рід починається ще десь у восьмому, десятому або дванадцятому сторіччі, а мій баск йому відповів: «Справді?» Бо ми баски не починаємося. Ні, ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути.

Отже, ти бачиш, Дон Кіхоте, що перед тобою баск, який приїхав у твою Ламанчу і викликав тебе на бій за те, що ти не захотів визнати його кабальєро. І як можна, дивлячись на баска, і то родом з Аспейтії, не згадати про ще одного мандрівного рицаря, рицаря-баска й також родом з Аспейтії, Іньїґо Яньєса де Оньяса і Саенса де Бальда, з роду Лойоли, засновника Христового Війська? Хіба в ньому не знаходить свою кульмінацію вся наша порода? Хіба це не наш герой? Хіба ми, баски, не маємо права називати його своїм? Атож, він наш, дуже наш, він набагато більше належить нам, аніж єзуїтам. Іньїґо де Лойолу вони перетворили на Ігнатія Римського, а басконського героя — на єзуїтського кумира. А щодо нашого героя, то він зазнав поразки в битві з вини свого мула!

Мул дона Санчо з Аспейтії став дибки і скинув хороброго біскайця додолу, тому нам потрібно навчитися битися пішо. Отож біскаєць був переможений не тому, що рука в нього була слабшою або мужність меншою, а з вини свого мула, який, безперечно, не був мулом біскайським. Якби не той клятущий мул, то Дон Кіхотові довелося б кепсько, і він навчився б шанувати біскайську крицю та самих біскайців

на слова скупих, а на справи щедрих.

Навчіться ж, мої брати по крові, битися пішо, щоб не залежати від упертого й скаженого мула, який носить вас своєю ходою і своїми дорогами, а не вашими чи моїми дорогами, не дорогами нашого духу, і який своїми ідіотськими стрибками завжди може скинути вас на землю, якщо Бог йому в цьому не перешкодить. Тож спішімося з цього мула, який не в нас народився й не в нас пасеться, і вирушаймо всі на завоювання царства духу. Ми ще не знаємо, на що ми спроможні в цьому Божому світі. Водночас навчіться одягати ваші думки в мову культури, розлучившись із тисячолітньою мовою наших батьків: негайно спинімося з того мула, і наш дух, дух нашої породи, почне обертатися в цій мові, в мові Дон Кіхота, почне обертатися в усіх світах, як уперше обернулася навколо Земної кулі каравела нашого Себастьяна Елькано[47], могутнього сина нашої провінції Ґетарії, сина нашого Біскайського моря.

І лише завдяки втручанню «викрадених» ченцями дам Дон Кіхот подарував життя донові Санчо з Аспейтії, взявши з них обіцянку, що той поїде навідати його Дульсінею. І дами пообіцяли, що дон Санчо неодмінно її навідає, і ми навіть маємо всі підстави припустити, що він міг потім безумно закохатися в неї, а вона в нього.

Розділ X

Про те, як Дон Кіхот утішив і заспокоїв зброєносця свого Санчо Пансу

І підбіг Санчо до Дон Кіхота, цей Симон-Петро нашого кабальєро, і попросив у нього острів, на що так відповів йому його пан:

«Уважай, брате Санчо, що це була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха