Читати книгу - "Знак біди"

— Ґенуґ![45] — раптом скомандував фельдфебель — відро було повне. Карло випростався і обережно, щоб не розлити, поставив молоко перед начальством. Фельдфебель люто зиркнув на Степаниду, міцніше стиснувши щелепи. — Ком!

Вона вже знала, що означає це коротке слово, і поволі підійшла до нього, зупинилася за два кроки, неспроможна відірвати погляду од відра, в якому зверху тихенько гойдалася молочна піна. Вона чекала крику, погроз, але рудий фельдфебель не кричав, він тільки пересунув наперед до пряжки свою кобуру.

— Паночку! — раптом не своїм голосом закричав Петрик і бухнувся коліньми на невисохлу після дощу землю. — Паночку, не треба!

Тільки тепер вона збагнула, що німець хоче дістати свій револьвер, і серце їй неприємно здригнулось. Але вона не зрушила з місця, а тільки дивилася, як він невміло длубається там з револьвером, не може його розстебнути чи що. Петрик знову залементував, посунувшись ближче на колінах, із зібганою шапкою в руках, сивий, неголений і нещасний. Вона ж стояла, ніби задубіла, немов непідвладна смерті, хоч і готова до неї щомиті. 

Однак замість револьвера німець нарешті відстебнув якийсь білий довгастий ланцюжок, і, перш ніж вона встигла щось зрозуміти, пекельний біль оперезав її плече й шию. Вона зметнула рукою, тоді сильно обпекло пальці на руці, ляснуло по спині, добре, що на плечах була ватянка, крізь неї було не так уже й боляче. Фельдфебель щось люто кричав і ще кілька разів уперіщив її, але найбільше боліли пальці після другого удару, спина ж майже не боліла. Тим більше, що вона знайшла, як захищатись від його ударів — не пальцями, а здебільшого ліктем, і він, урепіживши її щосили ще зо два рази, мабуть, зрозумів, що дуже її не проймеш. Тоді він опустив ланцюг і кричав, з надсадної люті його білоброве обличчя почервоніло, але вона, мов глуха, не слухала його крику й не хотіла його розуміти. Краєчком ока вона бачила, як там, біля палатки та кухні, чогось глузливо іржали двоє чи троє німців — мабуть, те, що виробляли з нею, здавалось їм дуже смішним, певне, для них це було веселою розвагою. Що ж, гигикайте, кляті, розважайтесь, подумала вона, бийте нещасну жінку, яку нікому захистити. Тільки знайте: в цієї жінки все-таки є син-солдат, він вам пригадає. Нехай не зараз — прийде час, поквитається за неньчин біль і наругу над нею. І ти підведись, Петре, негоже повзати перед ними на колінах.

Нехай! Побили її, як якусь приблуду, у власному ж дворі, під сміх та регіт, але вона стерпить. Терпи ж і ти.

Пекучим болем горіла шия під вухом і пальці на лівій «руці, коли вона повільною ходою, пригнічена невимовною кривдою, пішла на дривітню, щоб сховатись від їхніх нахабних очей, а може, й заплакати. Тільки щоб вони не бачили. Дуже хотілося б заплакати, аби ж були сльози. На жаль, у неї давно не було сліз, був тільки гнів, глухий і ледь підвладний їй, від якого перш за все їй самій було нестерпно. І все ж нехай, втішала вона себе, нехай буде те, чому судилось бути, а там побачимо. Може ж, не застрелять до вечора, трохи ще поживемо...

8

Цілу ніч до світанку Петрик перевертався на своїх мульких[46] діжках під кожушком, намагаючись заснути. Спочатку довго наслухав, що робиться на подвір’ї, де хоч і стемніло, та не було спокою: чути було незнайому мову, вигуки, сміх — там чогось допізна не могли вгамуватись. У сінях раз по раз грюкали двері, заброди бігали до хати і з хати, бряжчали посудом, мабуть, частували командирів. Потроху, однак, усе затихло, німці поснули, але Петрика все одно не брав сон; гірко і невідступно думалося: що ж воно буде? Це ж послав Бог кару двом старим — тільки за що? Петрик хотів спитати про це жінку, але на його здавлений шепіт вона не озвалася, а гукати голосніше не наважився: він був уже вчений і боявся навіть у власній хаті. А спробуй-но не боятись.

На світанку він таки задрімав, здалося, зовсім трішки, і побачив поганий сон про пацюка. Під жорнами в комірчині здавна була широка пацюкова нора, з якої тепер висовувалось якесь дике створіння з ікластою, мов у вепра, пащею. Петрик жбурляв у нього віником, потім штрикав туди довгим дубцем, але марно: пацюк ховався, щоб потім знову вилізти й погрозливо зіпати[47] своєю ікластою пащею, чи то погрожуючи, чи то насміхаючись із людей. Нарешті, Петрик ухопив біля порогу заіржавілий старий сікач і жбурнув ним по норі в кутку, але, мабуть, зачепив жорна, і ті з гуркотом гримнулись на підлогу, тільки курява встала.

Петрик миттю прокинувся, одразу чітко збагнувши, що гримнуло десь наяву й поруч. У комірчині розвиднялось, наставав ранок, на шкарубкій долівці посеред комірчини виднілися його капці, жорна стояли собі на місці в кутку, а Степаниди на тапчані під віконцем чомусь не було, лежав тільки її зім’ятий сінничок. Петрик, як був босий, плигонув до віконця із замурзаним, у павутинні скельцем, крізь яке, проте, побачив подвір’я з кухнею, а там сердитого кухаря, що стояв із піднятою в руках гвинтівкою. Якраз в цю мить він клацнув затвором, викинув на траву гільзу й пішов десь до воріт. Гвинтівку із жовтим ременем повісив на тин біля кухні.

Перелякавшись від думки, чи не там Степанида, Петрик, босий, в кожушку наопаш, вискочив на ґанок: поруч із палатки виліз німець, роздягнений, у шлейках поверх синьої майки, але в сукняній пілотці на голові, він щось крикнув кухареві, але той не відповів. Нарешті, за мить усе стало зрозуміло, коли той з’явився на воротях. В його піднятій на показ руці висіла розплатана ворона, з роззявленого дзьоба якої капала кров, вона ще трохи ворушила чорним, обвислим крилом.

Петрик кинув погляд на хлів — ворота були вже розчинені, отже, Степанида вже погнала Бобовку. Це дало Петрикові спокій — кат її бери, ту ворону, було б не прилітати, не каркати — докаркалась на свою голову.

Він знову повернувся до комірчини, причинив за собою двері. Боявся тепер виходити на подвір’я, щоб зайве не дозволяти їм, мабуть, треба було сидіти тут, у цьому жалюгідному сховку, бо де ще мав подітись