Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Вийшовши з хати, він натрапив на Меґан Падалін, що вийшла побігати. Вона, звісно ж, спробувала втекти, і він застрілив її двома пострілами у спину. Либонь, діяв із відкритим обличчям, бо потім вистрілив їй упритул у потилицю, щоб упевнитися, що жінка вже не встане.

Труднощі полягали ще й у тому, що були два непрямі свідки, та вони не могли стати корисними для слідства. Коли стався той злочин, Пенфілд-Крісчент була майже порожня, мешканців удома не було. З восьми будинків один продавався, мешканці п’ятьох були у Великому театрі. В останньому домі мешкала родина Белямі, з якої лише Лена Белямі, молода мати трьох дітей, лишилася того вечора з тримісячним немовлям. Її чоловік, Терренс, був коло моря з двома старшими дітлахами.

Лена Белямі чула постріли, та подумала, що то звук феєрверка на березі моря з нагоди фестивалю. Щоправда, ще до того, як прозвучали постріли, вона помітила невеличкий чорний фургон із чималим логотипом на задньому склі, та не змогла змалювати його детально. Пам’ятала, що там було зображення, та не звернула достатньої уваги, щоб згадати, що воно означало.

Другий свідок жив сам. Звали його Альберт Плент, і мешкав він в одноповерховому будинку на паралельній вулиці. Після лихої пригоди він пересувався у візку на коліщатах і того вечора лишився вдома. Коли пролунали постріли, він саме вечеряв. Та стрілянина привернула його увагу, і він виїхав на ґанок поглянути, що це коїться на вулиці. У нього вистачило присутності духу, щоб поглянути на годинник: була 19 година 10 хвилин. А потім запала тиша, і він подумав, що то дітлахи кидали петарди. Він так і лишився на ґанку, втішаючись вечірньою прохолодою, аж о 20 годині 20 хвилин почув, як хтось кричить і гукає на поміч. Він одразу ж зателефонував до поліції.

Одною з найперших наших проблем була відсутність мотиву для вбивства. Щоб знайти вбивцю міського голови і його родини, потрібно було дізнатися, хто мав підстави зробити це. Та перші кроки слідства нічого не дали: ми опитали мешканців міста, муніципальних службовців, друзів голови і його дружини, та все було марно. Ґордонове життя видавалося бездоганно мирним. Ні ворогів, ні боргів, ні драм, ні темного минулого. Нічогісінько. Пересічна родина. Леслі Ґордон, його дружина, вчителювала в початковій орфейській школі, її дуже цінували, що ж до самого міського голови, то, крім того, що йому просто-таки дифірамби співали через високу кваліфікацію, він користувався досить-таки хорошим авторитетом у містечку, і всі вважали, що його знов оберуть головою на муніципальних виборах у вересні, де суперником у нього був Алан Браун, заступник.

Якось ми вже вкотре взялися до матеріалів слідства, аж я сказав Джессові:

— А що як Ґордон не збирався втікати? Що, як ми від початку йдемо хибним шляхом?

— Що ти маєш на увазі, Дереку? — запитав Джесс.

— Бач, ми зосередилися на тому, що Ґордон був удома, а не у Великому театрі, й що його валізи були спаковані.

— Зізнайся, дуже дивно, що міський голова вирішив не з’являтися на відкритті фестивалю, який сам і створив.

— Може, він просто запізнився, — сказав я. — Може, якраз і збирався їхати. Офіційна церемонія мала розпочатися аж о 19 годині 30 хвилин, то в нього ще був час дістатися до Великого театру. Туди їхати десять хвилин. Що ж до валіз, то, може, Ґордон збирався податися на вакації. Дружина з сином були вільні ще від початку літа. Це дуже логічно. Збирався він поїхати вранці, і вони вирішили спакувати валізи, перш ніж вирушити до Великого театру, адже знали, що повернуться пізно.

— А як ти поясниш, що їх повбивали? — запитав Джесс.

— Гадаю, це було кепсько організоване пограбування, — відказав я. — Хтось подумав, що Ґордон буде у Великому театрі й до хати можна легко вдертися.

— Тільки цей гаданий грабіжник нічого не взяв, крім їхніх життів. І розтрощив двері ударом носака, щоб увійти до помешкання. Не зовсім схоже на злодія. Та й жоден службовець не згадував, що мер збирається у відпустку. Ні, Дереку, тут щось інше. Той, хто напав на них, хотів їх ліквідувати. Така жорстокість не дає підстав думати інакше.

Джесс дістав із теки світлину трупа міського голови, зроблену в будинку, і довго дивився на неї.

— Тебе ніщо не здивувало на цьому знімку, Дереку?

— Крім того, що він лежить у калюжі власної крові?

— На ньому ні костюма, ні краватки, — сказав Джесс. — Він у звичайному вбранні. Хіба мер може піти на відкриття фестивалю в такому одязі? Це безглуздя. Знаєш, що я думаю, Дереку? Мені здається, він і не думав іти на ту п’єсу.

На фото валізи, що стояла коло Леслі Ґордон, видно було альбом зі світлинами й різні дрібнички.

— Поглянь, Дереку, — сказав Джесс, — Леслі Ґордон саме напихала валізу особистими речами, коли її застрелили. Хто бере родинний альбом із фотографіями у відпустку? Вони тікали. І, напевне, тікали від того, хто їх повбивав. Від того, хто знав, що їх не буде на театральному фестивалі.

Він уже закінчував ту фразу, аж до кімнати увійшла Наташа.

— То що, хлопці, — усміхнулася вона, — ви вже напали на слід?

— Ні, — зітхнув я. — Маємо тільки чорний автомобіль із наліпкою на задньому склі. А цього замало.

Нашу розмову урвав дзвінок у двері.

— А це хто? — запитав я.

— Дарля, — відказала Наташа. — Прийшла поглянути на план облаштування ресторану.

Я позбирав папери і хутенько поскладав їх до картонної теки.

— Не розповідай їй про слідство, — звелів я Наташі, коли вона пішла відчиняти.

— Добре, Дереку, — байдужим тоном відказала вона.

— Це дуже важливо, Нато, — повторив я. — Слідство тримається в секреті. Ми не повинні бути тут, ти не повинна бачити цього всього. Ми з Джессом матимемо прикрощі.

— Обіцяю, — запевнила Наташа, — що нічого не скажу.

Вона відчинила, і Дарля, щойно ввійшовши до квартири, відразу ж угледіла теку, яку я тримав у руках.

— Ага, — сказала вона, — то як там ваше розслідування?

— Та сунеться потроху, — відказав я.

— І це