Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Дереку, мені здається, тепер ми можемо все виправити.

— Нема там чого виправляти, Джессе. Ти можеш зайти до мене і з’їсти піци. Але про слідство ми більше не розмовляємо.

Він відчинив двері.

— Заздрю я тобі, Дереку, — сказав я йому навздогін.

Він обернувся.

— Заздриш? А чому це ти маєш мені заздрити?

— Ти любиш, і тебе люблять.

Він засмучено понурився.

— Джессе, вже ось двадцять років, як Наташа пішла. І ти вже давно міг улаштувати своє життя. Часом у мене таке враження, наче ти чекаєш, що вона повернеться.

— Щодня, Дереку. Щодня чекаю, що вона знову з’явиться. Кожного разу, як відчиняю двері мого дому, сподіваюся її там побачити.

Він зітхнув.

— Хтозна, що тобі сказати. Мені гірко. Тобі треба знайти когось. Ти повинен рухатися вперед у житті, Джессе.

Він пішов до хати, а я подався до автомобіля. Уже хотів було рушати, аж із дому вибігла схвильована Дарля. Здається, вона була розгнівана, і я розумів чому. Я опустив шибку, і вона закричала:

— Не роби цього, Джессе! Не буди примар із минулого!

— Послухай, Дарлю...

— Ні, Джессе, це ти послухай мене! Дерек не заслуговує, щоб із ним так поводилися! Не треба так із ним! Тебе ніхто не захоче бачити тут, якщо ти ворушитимеш минуле. Хочеш, щоб я нагадала тобі, що сталося двадцять років тому?

— Ні, Дарлю, не варто! Нікому не треба нагадувати мені про це. Я щодня про це згадую. Кожного клятого дня, чуєш, Дарлю? Кожного клятого ранку, коли розплющую очі, і кожного вечора, коли засинаю.

Вона засмучено глянула на мене, і я зрозумів: Дарля шкодує, що почала цю розмову.

— Я шкодую, Джессе. Зайти до нас повечеряти, є піца, і я зроблю тирамісу.

— Ні, дякую. Я поїду.

Повернувшись додому, я налляв собі чарку і дістав альбом, у який давненько вже не заглядав. У ньому були статті, що стосувалися 1994 року. Я довго переглядав їх. Одна привернула мою увагу.

ПОЛІЦІЯ ВШАНОВУЄ ГЕРОЯ

Вчора у крайовому центрі поліції штату одержав нагороду за хоробрість сержант Дерек Скотт, який врятував життя своєму колезі зі слідчої бригади, інспекторові Джессові Розенберґу, під час арешту небезпечного злочинця, якого обвинувачено у вбивстві чотирьох осіб улітку в Гемптонсі.

Від роздумів мене відірвало дзеленчання вхідного дзвінка. Я зиркнув на годинник: хто це міг прийти о такій пізній порі? Узяв пістолет, що лежав коло мене на столі, й сторожко підкрався до дверей. Глянув у вічко й побачив Дерека.

Я відчинив двері й якусь мить мовчки дивився на нього. Він помітив пістолет.

— Гадаєш, це так серйозно? — запитав він.

Я кивнув. Він сказав:

— Покажи, що в тебе є, Джессе.

Я дістав усі матеріали, що були в мене, і порозкладав їх на столі. Дерек вивчив світлини з камери зовнішнього спостереження, записку, яку знайшли в автомобілі, поглянув на гроші й передивився виписку з кредитної картки.

— Цілком очевидно, що Стефані витрачала більше, ніж заробляла, — пояснив я йому. — Тільки квиток до Лос-Анджелеса коштував десь із дев’ятсот доларів. Певне, в неї було інше джерело прибутків. І треба з’ясувати яке.

Дерек поринув у її видатки. У його очах з’явився той миготливий зблиск, якого я вже давно не помічав. Уважно переглянувши видатки з кредитної карти, він узяв ручку і обвів щомісячний безумовний платіж у шістдесят доларів, що здійснювався від листопада.

— Ці видатки надходять товариству, що зветься СВМА, — сказав він. — Знаєш, що це?

— Ні, — відказав я.

Він підсунув до себе мій ноутбук і ввійшов у мережу.

— Це меблевий склад на самообслуговуванні в Орфеї, — урешті сказав він і обернув ноутбук до мене.

— Меблевий склад? — здивувався я, згадавши розмову з Труді Мейлер. Мати казала, що у Стефані не лишилося ніяких речей в Нью-Йорку, вона все перевезла до свого помешкання в Орфеї. То нащо винаймати від листопада ту комору?

Меблевий склад був відчинений цілу добу, тож ми вирішили податися туди негайно. Я показав сторожеві посвідчення, і він, проглянувши реєстр, повідомив номер кімнатки, яку винаймала Стефані. Ми пройшли цілим лабіринтом дверей із опущеними шторами й опинилися перед металевими жалюзі, замкненими на ключ. Я прихопив зі собою відмичку і вставив її в замкову шпарину. Потім підняв жалюзі, а Дерек посвітив усередину ліхтариком.

Нас приголомшило те, що ми побачили.

Дерек Скотт

Початок серпня 1994 року. Від дня убивства чотирьох людей минув тиждень.

Ми з Джессом працювали в поті чола над тим розслідуванням, гарували і вдень, і вночі, не думали ні про сон, ні про вихідні й понаднормові години.

Штаб улаштували в помешканні Джесса й Наташі, там було затишніше, ніж у холодному будинку крайового центру поліції штату. Ми розмістилися у вітальні, поставили там два похідні ліжка, які за потреби можна було складати й розкладати. Опікувалася нами Наташа. Часом вона вставала посеред ночі, щоб нагодувати нас. Казала, це непогана нагода випробувати страви, які вона збирається включати до меню свого ресторану.

— Джессе, — якось мовив я, за обидві щоки наминаючи всю ту смакоту, — пообіцяй, що ти поберешся з цією дівчиною. Вона просто фантастична.

— Це вже в плані, — відказав він мені.

— І коли ж? — радісно вигукнув я.

Він усміхнувся.

— Найближчим часом. Хочеш побачити обручку?

— А певно!

Він вийшов на хвильку й повернувся з коробочкою, де виблискував коштовний перстень із самоцвітом.

— Ох, Джессе, це диво якесь!

— Моєї бабуні, — пояснив він, швиденько ховаючи коробочку до кишені, бо якраз нагодилася Наташа.

*

Офіційно оголосили результати балістичної експертизи: для здійснення злочину використовувався той самий пістолет марки «беретта». Вбивства могла здійснити лише одна особа. Експерти гадали, що це напевне чоловік, причому не лише з огляду на жорстокість, а й тому, що двері розтрощили сильним ударом ноги. Втім, вони не були навіть замкнені на ключ.

На прохання прокурора склали картину вбивства, і виявилося, що все відбувалося ось як: злочинець розтрощив двері будинку родини Ґордонів. Спершу він здибав Леслі Ґордон у передпокої й майже впритул вистрілив їй в обличчя і груди. Потім угледів у вітальні дитину і застрілив її двома пострілами в спину, цілячись із коридору. Потім подався до кухні, вочевидь почувши там гамір. Міський голова Джозеф