Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Таємниця слідства, — відказав я.

Несамохіть та відповідь прозвучала різко. Дарля ображено закопилила губи.

— Ой, подумаєш, таємниця знайшлася! Я певна, що Наташа все знає.

Джесс Розенберґ

Понеділок, 30 червня 2014 року

За двадцять шість днів до прем’єри

Я збудив Анну о пів на другу ночі, щоб вона долучилася до нас у тому меблевому складі. Про ту місцину вона знала, тож за двадцять хвилин приїхала. Ми зустріли її на паркувальному майданчику. Ніч була тепла, в небі сяяли зорі.

Я представив їй Дерека і сказав:

— Ось Дерек з’ясував, де Стефані провадила своє слідство.

— У меблевому складі? — здивувалася Анна.

Ми з Дереком синхронно кивнули і спровадили її алеями металевих жалюзі, аж нарешті зупинилися перед номером 234-А. Я підняв штору й запалив світло. Анна побачила невеличку кімнатку два на три метри площею, геть захаращену паперами, що стосувалися убивства чотирьох осіб 1994 року. Тут були статті з різних крайових часописів, зокрема, ціла низка матеріалів із «Орфея кронікл». Були там і збільшені світлини кожної жертви, і фото дому Ґордона, зроблене увечері, коли сталося вбивство, видно було, що його перезняли з газети. На передньому плані стояли ми з Дереком, а також група поліціянтів, довкола тіла Меґан Падалін, накритого білим простирадлом. Стефані написала на ньому фломастером:

«Оце було перед очима, й ніхто цього не побачив».

З меблів тут був столик і стілець, певне, Стефані сиділа тут цілі години. На тому столику, що вона купила, мабуть, випадково, лежав папір і ручка. А на стіні висів аркуш, причеплений там наче навмисне, і на ньому було написано:

«Знайти Кірка Гарві».

— Хто він такий, той Кірк Гарві? — запитала Анна.

— Начальник орфейської поліції, за тої пори, коли сталося вбивство, — відказав я. — Він провадив слідство разом із нами.

— І де він тепер?

— Хтозна. Гадаю, він уже давно у відставці. Треба конче зв’язатися з ним: може, він говорив зі Стефані.

Порпаючись у паперах, я зробив іще одне відкриття.

— Ось глянь, Анно, — сказав я, простягаючи їй прямокутний клапоть паперу.

То був авіаквиток Стефані до Лос-Анджелеса. На ньому вона написала:

«Темна ніч -> Поліційний архів».

— Знову ця Темна ніч, — пробурмотіла Анна. — І що ж вона означає?

— Що мандрівка до Лос-Анджелеса була пов’язана з її розслідуванням, — припустив я. — І тепер у нас є цілковита певність, що Стефані розслідувала вбивство чотирьох осіб, що сталося 1994 року.

На стіні була і світлина міського голови Брауна, зроблена років зо двадцять тому. Складалося враження, наче той знімок узяли з відеозапису. Браун стояв перед мікрофоном, з аркушем із нотатками в руці, наче виголошував промову. Той аркуш теж обведений був фломастером. Судячи із заднього плану, то була сцена Великого театру.

— Гадаю, на цьому знімку Браун виголошує промову з нагоди відкриття театрального фестивалю, того вечора, коли сталися вбивства, — сказав Дерек.

— А звідки ти знаєш, що саме того вечора? — запитав я. — Ти пам’ятаєш, у що він тоді був убраний?

Дерек узяв світлину з газетної статті, де теж фігурував Браун, і сказав:

— Таке враження, що він носить завжди однакові костюми.

Цілу ніч збули ми в тому меблевому складі. Камер там не було, і сторож нічого не помітив: він сказав, що чергує тут на випадок якоїсь проблеми, але проблем тут ніколи не виникало.

Клієнти заходили й виходили, коли їм хотілося, ніхто не контролював їх і не запитував ні про що.

Експертний відділ поліції штату хутко приїхав на місце і внаслідок ретельного обшуку виявив комп’ютер Стефані в подвійному дні порожньої картонної коробки — якийсь поліціянт підняв її й здивувався, що вона така тяжка.

— Ось те, що шукав палій, який і редакцію газети пограбував, — сказав я.

Комп’ютер забрали до експертного відділу, щоб уважно вивчити. А ми з Дереком і Анною взяли аркуші, приліплені на стіні в контейнері, й долучили їх до таких самих записів, що були в Анниному кабінеті. О пів на сьому ранку Дерек, у якого вже очі набрякли від безсоння, прикріпив кнопками на стіну фото Ґордонового дому, якусь хвилю дивився на нього, а потім іще раз прочитав те, що написала Стефані: «І ніхто цього не побачив».

Він нахилився, щоб розгледіти обличчя на зображенні, очі його опинилися за кілька сантиметрів від світлини.

— Ага, — сказав він, показуючи на чоловіка у світлому костюмі, — ось мер Браун. А ось, — показав він на ледве помітне обличчя, — шеф Кірк Гарві.

Я приїхав до крайового центру поліції штату, щоб скласти звіт із цього слідства майорові МакКенна. Зі мною був Дерек. Коли ми покидали Орфею, прямуючи головною вулицею, що купалася в промінні вранішнього сонця, Дерек, який востаннє був у Орфеї двадцять років тому, сказав мені:

— Нічогісінько тут не змінилося. Наче й час не сплив.

За годину ми були в кабінеті майора МакКенна, який приголомшено вислухав про те, що ми виявили упродовж вихідних. Після знахідок у меблевому складі ми вже мали докази того, що Стефані розслідувала убивство чотирьох людей, що сталося 1994 року, й виявила щось важливе.

— А нехай йому, Джессе, — зітхнув МакКенна, — невже ця справа переслідуватиме нас усе життя?

— Сподіваюся, що ні, майоре, — відказав я. — Але її треба розслідувати до кінця.

— Ти розумієш, що означатиме, якщо ви справді тоді помилилися?

— Пречудово розумію. Тим-то я й хотів би, щоб ви лишили мене в поліції доти, доки я доведу цю справу до кінця.

Він зітхнув.

— Ти знаєш, Джессе, мені треба буде заповнити стільки паперів і так виправдовуватися перед начальством...

— Знаю, майоре. І мені дуже шкода.

— А що буде з твоїм славетним проектом, задля якого ти вирішив піти зі служби?

— Він зачекає, поки я здам справу в архів, майоре, — запевнив я.

МакКенна щось буркнув і дістав із шухляди формуляр.

— Я зроблю це для тебе, Джессе, бо ти найліпший поліціянт, якого я знав.

— Буду дуже вдячний вам, майоре.

— Але твій кабінет від завтра посяде інший чоловік.

— Мені не потрібен кабінет, майоре. Я тільки заберу речі.

— І я не хочу, щоб ти провадив це слідство сам.