Читати книгу - "Борги нашого життя"

Звичайно, як це завжди буває у таких випадках, поки дісталися до Грінспенового житла, накал веселощів спав і смажити шашлики вже нікому не хотілося, і до всього вже вечоріло. Тому ми, стомлені і п’яні, розташувалися на майданчику перед будинком, попиваючи хто каву, хто пиво. Зрештою, розмова втратила будь-який логічний зв’язок, а моя чергова бляшанка з пивом впала на землю. Для мене це стало кінцем вечірки, оскільки я більше нічого не пам’ятав.

Прокинувся наступного дня від того, що сонячні промені пестили моє обличчя. Якийсь час мені було невтямки, де я. З великим зусиллям змусив себе піднятися, щоправда, замалим не впавши від нападу дикого головного болю, проте, зібравшись на силі, таки встояв і зміг роззирнутися навколо. Щось мені підказало, що це була кімната самого Грінспена. Про це, вочевидь, свідчила забита книжками на економічну тематику шафа, липучки з висловлюваннями відомих людей на компі. Я побачив на стіні велике фото людини середнього віку, з вольовими рисами, сірими, майже прозорими очима. Незнайомець усміхався з фотки, ніби промовляючи — «у мене все добре». Тільки, вочевидь, Грінспенова рука намалювала червоною фарбою контури мішені.

— О, ти вже прокинувся? — почувся голос Грінченка. — Як воно — голова не болить?

— Та трохи болить.

— Ну пішли на кухню. Ми саме п’ємо каву і снідаємо.

— Слухай, а це що? — спитав я, показавши пальцем на фотку.

Грінченко усміхнувся:

— А це, Андрію, наш колишній роботодавець. Власник банку, у якому працювали і ти, і я.

— Та я в курсі, хто це. Хотів спитати — мішень чому на фотці намалював?

— А це… — він стенув плечима. — Просто бавився…

— Цікаві у тебе забавки…

— Та вже які є.

Ми пішли на кухню, де вже сиділи Сем і Віка, гарячково про щось сперечаючись.

— Ну що — ви вже дійшли консенсусу? — запитав Грінспен, який очевидно був у курсі їхньої суперечки.

Обоє одночасно недобре на нього глянули, певно тому Грінспен вирішив більше уваги приділити мені.

— У мене є знайомий, який може допомогти Віці, — пояснив мені, наливаючи каву.

— Як саме?

— Ну він має зв’язки у багатьох сферах, підозрюю, що у медичній теж. Можливо, він допоміг би влаштувати Віку в лікарню до справжніх фахівців. Міг би допомогти і фінансово… Але ось Віка чомусь не хоче приймати допомоги…

— Послухай, — мовила Віка, яка чула, що сказав Грінспен. — Я вже була у лікарів і навіщо мені ще якісь професори, аби почути те, що я і так знаю. А щодо грошей — здається, вже всоте кажу, що мені не потрібна нічия допомога. Розберуся з цим сама!

— Ти просто дурне дівчисько! — гримнув на неї Сем. — Як ти не розумієш — у нас може з’явитися реальна можливість витягнути тебе. А ти відмовляєшся!

— Я розберуся з цим сама, — твердо повторила Віка.

Сем щосили грюкнув кулаком по столу, так що на ньому дзеленькнув посуд. Він відкрив рота, аби вилаятися, але втрутився Грінспен.

— Малята, почекайте одну секунду, — мовив він, благально піднявши над головою руки. — Давайте так — я просто спитаю свого знайомого, за це, як відомо, грошей не беруть, а далі ви вже будете самі вирішувати — треба воно вам чи ні. Домовились? От і добре. Кому ще кави?

Після цих дипломатичних викрутасів Грінспена, що реально розрядили ситуацію, сніданок минув без пригод. А коли настав час прощатися, Грінспен зробив ще одну неочікувану пропозицію — він запропонував всім нам переселитися до нього жити. При цьому сказав, що не братиме з нас квартплати, оскільки йому самому цей дім майже нічого не коштує, бо він є власником його частини, інша ж половина будинку належить його родичам, які очікують від нього лише сплати за комунальні послуги. Пропозиція Грінспена насправді виявилася дуже доречною, оскільки наш теперішній власник попередив, що з наступного місяця підніме квартплатню.

— То може пристанемо на його пропозицію — з приводу переселення? — спитав я Сема і Віку, коли, востаннє помахавши Грінспену, ми спустилися в метро.

— Я не проти, — знизав плечима Сем.

— Хлопці, ну що ви вигадуєте?! — напустилася на нас Віка. — Вистачить з нас усіх цих переїздів…

За тиждень по тому, обливаючись потом, ми затягнули на другий поверх Грінспенової хати улюблену Вікину шафу, що була чи не єдиним меблевим надбанням Сема. Зі всіма іншими нашими пожитками було набагато легше, ми без складнощів порозпихали їх по кімнатах великого дому. Зрештою, навіть Віка визнала, що пропозиція Грінспена була вчасною. Біля будинку розкинувся невеличкий занедбаний садок. За садком, до речі, був сарай, з якого Сем буквально за кілька днів свого перебування тут влаштував справжню майстерню. Йому подобалося щось майструвати і, головне, йому це вдавалося. Було приємно дивитись, як у його дужих руках дерево і залізо перетворювалися на щось корисне і навіть вишукане. Я здебільшого тинявся без діла, проводячи час у роздумах і безкінечних філософських бесідах з Грінспеном, який, здавалося, ніколи не витикався зі своєї кімнати.

Ми непогано проводили час, тим більше, що отримані з банку, у першу чергу, Семом розрахункові гроші дозволяли нам принаймні на короткий час забути про необхідність пошуків нової роботи. Що ж до Грінспена, то, здається, у нього з фінансами було завжди все добре, принаймні він цим питанням ніколи не переймався. Ми також вирішили якийсь час не підіймати питання Вікиної хвороби, залишивши право вибору за нею.

Одного вечора,