Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Наближаюся ближче і помічаю, що вже не лише не сплять, а ще й тиняються надворі. Хтось прочвалав із бокового входу до гаража, а потім повернувся в дім. Дивно, машини припарковані на подвір’ї. Який сенс пхатися в гараж?

Мороз швидко проник крізь мокрий одяг. Пробіжку закінчено, кортіло кави. Повернула й пішла до задньої частини будинку. Хоч би хто це був, цьому має бути пояснення.

— Агов? — тихенько озвалася, відчиняючи двері, щоб нікого не збудити. — Це я.

Хтось сидів біля кухонного столу, схилившись над телефоном. Вона підвела голову, я побачила Мелані.

— Привіт, — вона усміхнулася, на персикових щоках засяяли ямочки. — Не знала, що ще хтось прокинувся. Ти оце бігала? Снігу стільки, от навіжена!

— Краса та й годі, — обтрусила сніг із кросівок на килимок перед дверима. Стягнула взуття й тримала за шнурки. — Котра година?

— Пів на восьму. Я вже на ногах хвилин двадцять. От трясця йому, мій єдиний шанс вилежатися без Бена, а я не можу спати.

— Тут усе інше, — відповіла я. Мелані зітхнула.

— Так і є. Чаю?

— Я б кави залюбки, якщо є, — і запізно пригадала слова Фло. — Хай йому, ми ж без кави?

— Ага. Я помираю. Страшенно люблю каву. В універі завжди пила чай, а от Білл мене підсадив. Намагалася напитися забагато чаю, щоб заповнити організм кофеїном, проте, думаю, мій міхур фізично не спроможний це витримати.

Нічого не вдієш. Принаймні чай гарячий та мокрий.

— З радістю вип’ю чаю. Ти не проти, якщо я спершу швиденько прийму душ і переодягнуся? Учора також бігала в цьому одязі, мабуть, від мене тхне.

— Без проблем. Збиралася підсмажити грінки. Якраз встигну все приготувати.

За десять хвилин на кухні пахло смаженим хлібом, Мелані наспівувала дитячу пісеньку про автобус.

— Ось і ти, — зустріла мене Мелані. Я витирала рушником волосся. — Є марміт, мармелад та полуничний джем.

— Марміт, будь ласка.

Вона намастила пасту на грінки й передала тарілку. Нишком зиркнула на телефон, що лежав на столі. Я відкусила шматочок і поцікавилася:

— Зв’язок так і не з’явився?

— Ні, — усмішка на обличчі Мелані розтанула. — Мене це непокоїть. Маленькому лише шість місяців. Плюс відтоді, як почали переходити на суміші, нема йому спокою. Мені… Можливо, це прозвучить дивно, та я ненавиджу бути без нього.

— Розумію тебе, — я намагалася поспівчувати, проте це почуття поки мені не знайоме. Я порівнювала його з тугою за домівкою, помноженою в рази через маленьке та безпорадне створіннячко, яке так чекає на твоє повернення. — Який він? — запитала, намагаючись її підбадьорити.

— Він чудовий, — усмішка знову з’явилася на обличчі Мелані. Вона дістала телефон і почала гортати фото. — Дивись, це в нього перший зуб.

На нечіткому знімку вабило зір круглощоке дитя без жодного натяку на зуб. Пошуки знімків тривали. Натрапила на один, що нагадував вибух гірчичної фабрики Колман. Мелані розсміялася.

— О, перепрошую.

— Що то було?

— Бен увесь у гівняшках, навіть волосся. Сфотографувала, щоб надіслати Біллу, коли він працював.

— Білл та Бен?

— Знаю, — вона сором’язливо засміялася. — Ми жартома почали називати малечу Беном, ще коли він був у животику. Якось приклеїлося само собою. Я іноді жалкую. Проте, гадаю, його не часто порівнюватимуть із батьком. О, диви на цю. Це наше перше плавання!

Цей знімок був нарешті чітким — шоковане маленьке обличчя в яскраво-блакитному басейні. Червоний ротик обурливо скрутив бублик.

— Він милий, — намагаюся, щоби сказане звучало переконливо, приховуючи при цьому свої думки. Не можу пояснити, проте я не хочу дітей. Але коли бачиш цілковито щасливу сім’ю, дивне з’являється відчуття.

— Так і є, — відповідає Мелані, її обличчя аж сяє. — Я дуже щаслива, — не усвідомлюючи своїх дій, вона торкається до хрестика на шиї й зітхає. — От якби тут був зв’язок. Чесно кажучи, думала, що вже готова залишити його самого… проте два дні — це занадто. Не можу не думати, а раптом щось трапилося, а Білл не може додзвонитися?

— У нього ж є номер стаціонарного? — кусаю грінку з пастою.

Мелані киває.

— Так, власне, — вона знову перевіряє час на телефоні, — це я пообіцяла зателефонувати вранці. Білл не хотів телефонувати, щоб не розбудити нас. Ти не проти, якщо я?..

— Звісно ж, ні, — відповіла. Мелані підвелася, спорожнила горнятко й поставила його на стіл. — До речі, — згадала несподівано, поки вона йшла до дверей. — Хотіла запитати, це ти ходила в гараж?

— Ні? — відповідь Мелані прозвучала, наче запитання. Вона мала здивований вигляд. — Як? Він відчинений?

— Не знаю, я не перевіряла. Бачила сліди.

— Дивно. Ні, я не ходила.

— Чудасія, — відкусила ще один шматок. Поки жувала, обмірковувала побачене. Сліди були свіжими, отже, хтось ходив після снігопаду. — Ти не думаєш… — почала я, проте урвала фразу.

— Що?

Відповідь не встигла обміркувати, тому озвучувати її не хотілося.

— Судячи зі слідів, хтось вийшов із будинку, попрямував до гаража, а потім повернувся. Проте, може, й навпаки.

— Ти думаєш, тут хтось нишпорить? У гаражі?

— Я не бачила. Проте гараж геть поруч із лісом, а сніг занадто рихлий та розбитий.

Окрім того, — цього я вже не озвучила. — Якби й були якісь сліди на доріжці в лісі, я їх затоптала би, бігаючи.

— Не переймайся, — заспокоїла я Мелані, допиваючи чай. — Не варто через це тривожитися. Найімовірніше, щось знадобилося Фло.

— Твоя правда, — відповіла вона.

Мелані стенула плечима й вийшла з кімнати. За хвилину дзенькнув телефон. Проте замість того, щоб набрати номер, Мелані клацала слухавкою, а потім грюкнула нею щосили.

— Фло, до біса. Усе — це остання крапля. А що, коли щось трапилося з Беном?!

— Зачекай, — я поклала тарілку в посудомийку й пішла до вітальні. — Давай-но я спробую. Може, щось із його телефоном.

— Ні, це не з його телефоном, — вона простягнула слухавку. — Нема зв’язку. Мертво.

Вона мала рацію. Лінія мовчала, десь далеко щось клацало.

— Це, скоріш за все, через сніг, — пригадалися гілки в лісі, що провисали під вагою снігу. — Гілка впала на лінію й обірвала. Зрозуміло, це полагодять, проте…

— Проте коли? — питала Мелані. Її обличчя пашіло, в очах було стільки суму. — Не хочу псувати нічого Клер, але це моя перша така поїздка. І якщо чесно, то мені тут кепсько. Знаю, що я тут мала би стрибати, як коза. Ніч із дівчатами, гуляємо! Проте я не хочу більше цього пиття та тусні. Мені начхати, хто з ким спав. Я лише хочу додому, я хочу пригорнути