Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

Якимось чином Фло зібрала себе докупи й пішла вниз, залишивши мене майже на межі істерики.

Не знаю, коли прийшла Ніна, проте було пізно, дуже пізно. Я не спала, лише вдавала, що сплю, згорнувшись калачиком під ковдрою з подушкою на голові. Ніна походжала по кімнаті, грюкала баночками й штовхала ногами валізу.

— Ти спиш? — поцікавилася вона, вмощуючись на друге односпальне ліжко.

— Ні. Ти ж грюкаєш усім, що потрапляє під руку.

— Пробач, — Ніна лягла під простирадлами. Позіхнула, її очі втомлено заблищали. — Слухай, вибач за те, що трапилося. Чесно, я не…

— Усе гаразд, — стомлено насилу витиснула з себе. — І ти пробач. Я надто бурхливо відреагувала, — втомлена й п’яна, я навіть вирішила попросити вранці пробачення у Фло. Хоч би хто був винний, проте не вона — це точно.

— Це все через мене, — додала Ніна. Вона перевернулася на спину й поклала руки за голову. — Я, як завжди, до біса хочу поворушити лайно. Просто знаєш, десять років. Але я думала, мене пробачать, я ж думала… — вона вагалася. Проте я знаю, про що йшлося. Таке пробачають, адже будь-яка нормальна людина давно б те пережила й рухалася би далі.

— Я знаю, — втома цілковито накрила мене. — Ти думаєш, що я — ні? Це ж жалюгідно.

— Норо, що трапилося? Очевидно, що щось трапилося. Твоя реакція підтверджує це. Ви не просто розбіглися.

— Та нічого. Він мене покинув. Усе.

— Я чула інше, — вона перевернулася, втупивши очі у моє обличчя. — Я чула, ти його кинула.

— У такому разі ти чула брехню. Це він мене кинув, лишивши карлючки, про які тобі чудово відомо. Я позбулася телефона. Проте привітне цвіркотіння есемески і далі жалило мої вуха.

— Гаразд… проте. Я ніколи не питала. Він…

Ніна спинилася. Я чула, як обертаються коліщатка в її голові, намагаючись підібрати потрібні слова. Я мовчала. Хоч би що вона там придумала, їй це не допоможе.

— От лайно, ніяк інакше це не скажеш. Він же не бив тебе… чи бив?

— Що?

Цього не чекала.

— Звісно ж, ні.

Ніна лягла на спину.

— Пробач. Але чесно, Лі…

— Нора.

— Вибач! Вибач, це через Клер. Ти маєш рацію. Сенсу в цьому нема. Але, чесно кажучи, твоя поведінка після розриву. Чого не придумаєш… Не будеш же звинувачувати людей за їхні вигадки…

— Людей?

— Слухай, нам було по шістнадцять — ти ідеш з міста, Джеймс ходить як неприкаяний. Пліткували.

— А трясця йому! — я витріщилася на стелю. Стояла цілковита тиша. Щось бубоніло за вікном. Схоже на дощ, проте дещо м’якше. — Люди базікали?

— Так. Це була найпоширеніша версія. Ще казали про венеричні болячки.

Господи. Бідний Джеймс. Навіть попри те, що він зробив, такого він не заслужив.

— Hi, — нарешті мовила. — Ні, Джеймс Купер не бив мене, і не було жодних венеричних хвороб. А тепер я спати. Добраніч.

— А що тоді? А що, як не це? Що сталося?

— Добраніч.

Я повернулася на бік, слухала тишу, роздратоване дихання Ніни та легке шурхотіння за вікном.

Нарешті я заснула.

11

Голоси. Вони пробиваються з коридору крізь сон, крізь туман морфію. Мені здається, я знову в скляному будинку. Клер та Фло шепочуться за дверима, рушниця тремтить у їхніх руках.

Нам слід було оглянути будинок…

Розплющую очі й пригадую, де ж я.

Лікарня. Люди за дверима — медсестри, санітарки… Можливо, й поліціянтка, яку я бачила раніше.

Лежу, кліпаю очима, намагаюся увімкнути втомлений, напханий ліками мозок. Котра година? Світло на ніч приглушили, можливо, зараз дев’ята вечора, а може — й четверта ранку.

Повертаю голову, щоб знайти телефон. Прокидаючись, завжди на телефоні перевіряю, котра година. Власне, це перше, що роблю. Проте в шухлядці пусто. Телефона там нема.

Одягу на стільчику біля вікна теж нема. Лікарняна сорочка без кишень. Телефон десь зник.

Так і лежу, оглядаючи ледве освітлену кімнату. Це одномісна палата. Дивно, може, мене поклали сюди, бо звичайні переповнені. Чи, може, тут такий порядок? Спитати нікого, годинника також не бачу. Навіть якщо невеличкий монітор біля голови показує час, побачити цифри не зможу.

Думала погукати поліціянтку за дверима й запитати, де я, що сталося.

Але потім зрозуміла, що вона з кимось розмовляє. Це їхні низькі голоси мне розбудили. Ковтаю згірклу слину, в роті пересохло й пече. Підводжу голову, яка страшенно болить, щоб видушити з себе хоч слово. Проте, перш ніж я встигла щось промовити, до мене долинули слова, від яких пересохло в роті.

— О Боже, — чую я, — отже, тепер ми шукаємо вбивцю?

12

Прокидаюся від чистої, лункої тиші, яку сколихує Нінине сопіння на сусідньому ліжку.

Трішки полежала, потягнулася, було б чудово, якби поруч опинилася склянка з водою. Прислухалася до лісового шуму: пташки, тріскотіння гілочок, що легенько падали донизу й нагадували шурхіт листочків, що стеляться на підлогу.

Подивилася на телефон — 6:48. Сигналу нема. Схопила кофтину й побрела до вікна. Відхилила штору й ледве не розсміялася. Усю ніч сипав сніг. Не сильний, проте його вистачило, щоб перетворити все довкола на красиву листівку Вікторіанської епохи. Так от що тарабанило вчора ввечері. Варто було б визирнути у вікно.

Небо іскрилося рожевими та блакитними барвами, купчилися залиті сяйвом персикові хмари. На білому м’якенькому килимі, що встеляв землю, проглядався візерунок із хвойного гілляччя та пташиних лапок.

Ноги свербіли. Мені конче необхідно побігати.

Заквацяні кросівки стояли на обігрівачі. За ніч одяг та взуття встигли просохнути.

Натягнула термокофтину, мало би вистачити. Навіть коли морозяно, свого тепла зазвичай вистачає. Звісно, якщо немає вітру. Ранок стояв тихий. Навіть гілочки не ворушилися, лиш де-не-де опадали сніжинки.

З усіх кімнат долинало сопіння, шкарпетки тихенько шурхотіли по сходах. Взуваю кросівки на килимку біля входу. Усе, щоб уберегти підлогу тітки Фло. Вхідні двері обліплені купою замків та засувок, тому навшпиньки крадуся до кухні, де все простіше — лише ручка та замок. Повертаю ключ, натискаю на ручку.

Відчиняю двері й здригаюся. Може, саме зараз спрацює сигналізація? Проте ні — тиша, вислизаю в морозяний ранок непоміченою. Починаю розминатися.

Хвилин десь за сорок повільно повертаюся стежкою, на щоках виграє рум’янець від холоду та втоми, подих біліє на тлі ясно-блакитного неба. З будинку долинає гудіння, піднімаю очі