Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Але була ще одна вагома причина: те, що сталося, відгонило – Боже збав! – расизмом, і, якщо притягти до відповідальності винуватців, справа набуде широкого розголосу, а це зовсім не бажано з погляду ідеології. Негрів, звичайно, не карали. Наших затриманих відпустили.

Працівники міліції кепсько приховували свою симпатію до «наших»: громадян країн третього світу правоохоронці ненавидять скрізь… Зрозуміло, пресі ніхто нічого не пояснив, тому історія ця стала надбанням лише усної народної творчості, однією з численних легенд студмістечка.

Поки в моїй пам’яті зринали ці спогади, з дверей гуртожитку винесли труну з тілом, і Алла, штовхнувши ліктем у бік, повернула мене до реальності. У юрбі фальшивими нотами пролунали жіночі зойки.

Відкриту труну несли імпровізованим живим коридором із беркутівців до проїзної частини, перегородженої натовпом. Метушливий чоловік у сірому плащі поставив два стільці, на них опустили труну. Хтось уже ридма ридав. У головах примостилася висока, коротко стрижена жінка в чорній хустці – мати, як я зрозумів з перешептів. Чоловік у сірому плащі став поряд із нею й обійняв за плечі, але вона повела ними, скидаючи його руку. Ми з Аллою стояли не в перших рядах, тож нам важко було розгледіти всіх дійових осіб цієї трагедії. У тому, що все відбувається за чиїмось добре підготованим сценарієм і з конкретною метою – справити належне враження на переполохані маси, посиливши їхній переляк, я не мав і найменшого сумніву. Сьогоднішня похоронна церемонія під дощем – своєрідна помста тим, хто не вберіг…

Першим це сказав проректор університету. Пробачте, не вберегли… Світлана Малахова тяглася до знань, могла б стати… Проте лиха рука божевільного нелюда…

Депутат районної ради Дудка говорив конкретніше. Вже четвертий випадок… Рівень злочинності зростає, а міліція не діє. Вона здатна розганяти пенсіонерів, що торгують з рук ковбасою та хлібом, і затримувати тих, хто з розпачу почав пиячити. І ми, громадяни, своєю присутністю тут висловлюємо недовіру структурам, покликаним охороняти й боронити нас… Ніхто не може дати гарантії, що Світлана Малахова – остання жертва маніяка-вбивці…

Під гомін натовпу депутата змінив начальник райвідділу полковник Мурашко. Він говорив коротко, висловивши спочуття й пообіцявши, що злочинця знайдуть дуже швидко. Я провів його поглядом і помітив сіру постать слідчого Величка, яка виринула поруч нього з юрби.

Дощ посилювався, краплі дедалі важчали й падали за комір, неприємно охолоджуючи шию. Прощання ніхто не намагався задляти. Труну підняли в кузов вантажівки з опущеними бортами. Машина дуже повільно рушила. На проїзній частині всієї вулиці стояв людський коридор. У перших рядах вишикувалися беркутівці з кам’яними пиками. Мати вбитої, чоловік у сірому плащі, а за ними ще з чотири десятки людей посунули за машиною. Музики не було. Тишу порушувало справді доречне тут вороняче каркання. Атмосфера похорону тиснула на психіку. Я невразливий, але дуже шкодую, що прийшов сюди.

Щось мусило статися. І воно сталося. Машина з труною наближалася до кінця вулиці, коли мати вбитої, досі напрочуд спокійна, заголосила, зірвалася з місця й метнулася через дорогу. Витягнута й стиснута в кулак рука вперлася в груди найближчого до неї беркутівця в бронежилеті, а друга рука навідліг ляснула його по обличчю. Кулаки замиготіли в повітрі.

– А-а-а! Га-а-а-ди-и-и! – істерично репетувала жінка.

Боєць спецпідрозділу «Беркут», здоровило під метр дев’яносто, мляво відбивався. Втрутилися його колеги: спробували відволокти жінку, але вона кричала й пручалася, немов накрита тенетами ловця пантера. Люди посунули вперед.

– Ану, не займайте!

– Тепер вони орли, гляньте!

Але ніхто з похоронної процесії не кинувся на допомогу.

– Вас тут повно! – Істерика вбитої горем матері досягла апогею. – А коли дівчинку мою вбивали, де ви були? Пусти! Пусти, мерзотнику, скотиняко. Де ти був тоді, га?!

– З мене досить. Нерви от-от луснуть. Ходімо…

Коли ми майже вибралися з натовпу, крик стих. Я озирнувся, ставши навшпиньки. Жінка безсило лежала на руках двох змопівців, поряд метушився хтось у білому халаті, щось тицяв їй в обличчя. «Швидку» я ще раніше запримітив біля крайки тротуару…

3

– Вино є. І горілки дещиця. – Алла дивилася на мене запитально.

Ми сиділи в неї в кімнаті. Вона не запрошувала мене до себе. Якось так вийшло, що я мимоволі заглянув до гуртожитку.

– Чайника краще постав. Горілка тільки посилить душевний настрій. Не полегшає.

– І не треба, щоб полегшало. – Вона видобула з тумбочки на третину наповнену пляшку горілки «Мягков». – Людей убивають, а ми все осторонь триматися хочемо. Мовляв, не наше то діло. Нас не вб’ють…

Чайника вона все ж таки віднесла на кухню, потім швидко приготувала бутерброди з сиром і налила в чашки горілку.

– Без тосту. Навіть не за помин душі… А коли вже й пити за щось, то за те, щоб сволота ця здохла. – Очі її блиснули.

Вона рвучко влила до рота вміст чашки, похлинулася, закашлялася. Я поплескав її по спині й підсунув воду. Вона запила, відкусивши бутерброд. Свою горілку я випив неквапом. Тоді поклав до рота шматочок сиру, пожував.

– Я чула розмови. – Алла сьорбнула води. – Свєта посварилася того вечора з хлопцем у «Зодіаку». Він спробував провести її й помиритися дорогою, та вийшло так, що вони погиркалися остаточно. На півдорозі він чхнув на неї, повернувся і подався до себе в гуртягу. Дійшов до дверей, заспокоївся й рушив назад. Знову миритися захотів… Ну і натрапив на неї. Мало не наступив… Ще тепла була… Тільки десять хвилин минуло…

Аллу вже майже охопила істерика.

– Нумо чай пити! – Треба перевести увагу на щось інше. – Принеси чайника. Не знаю, як тепер, а в нас раніше воду з чайника, що тільки-но закипів, собі наливали, а тоді чайник наново наповнювали. Жартували так. – Я навіть спробував усміхнутися…

Робоче місце 4

1

– К хрінам таку публікацію! – цими словами мене зустрів Чечель, щойно я переступив поріг його кабінету.

– Не зрозумів…

– Ти ж з того похорону, правда? І хочеш писати репортажик, який на ціле місто зганьбить столичну міліцію. Чи не так?

– Ви телепат.

– Ось моя телепатія. – Чечель поплескав рукою по телефонному апарату. – Мені телефонували з міськвідділу, а ще особисто генерал-майор Бублик. – Слово «особисто» редактор вимовив із притиском, але я й без нього знав, що начальник МУВС вкрай рідко спускається до того, щоб персонально зателефонувати комусь, хто не працює в міліційній системі. – Тебе бачили на похороні, та не це головне. Навіть якби тебе там не