Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

1

Алла знервовано роздушила в попільниці, яку уважні й економні господарі кафе самотужки виготовили з порожньої бляшанки з-під пива, черговий недокурок.

– Свєта Малахова. Філфак, четвертий курс.

– Ти знала її?

– Дивно, але знала. Жили в одній гуртязі. Щоправда, на різних поверхах. Ну, як знала… На обличчя тільки. Віталися, зустрічаючись. Ото й по всьому.

– Яка вона була?

– Жодного уявлення не маю. Я ж кажу: анічогісінько про неї не знаю… Зранку в гуртязі – переполох. Уже другу дівчину з факультету вбивають.

Я замовив горілки, кави й бутербродів. Собі спиртне взяв тільки за компанію. Не хотілося, щоб хтось учув на роботі. Алла сама запропонувала випити. Воно й зрозуміло – нерви. Якщо бути чесним, мені самому кортіло напитися. Хильнути не кілька крапель, а налигатися як свиня.

– Хто далі? Я?

– Облиш. Не мели дурниць…

– Чому дурниці? Він убиває абикого: тицьнув пальцем навмання – і задушив. Адже всі його жертви навіть не були знайомі між собою, розумієш?!

– Звідки ти знаєш?

– Знаю!

– Щось їх усе ж таки пов’язувало. Я певен: є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо цей хлопець – псих, має бути те, що його дратує… дратувало в усіх чотирьох убитих.

– Чому хлопець? Убивати може й жінка. Щоб ти знав, ми сильніше ненавидимо одна одну, ніж ви, чоловіки. Жіночої дружби нема, і ти це добре знаєш.

Думка про те, що вбивцею може бути жінка, чомусь жодного разу не стрельнула до моєї голови.

– Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…

– Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим: від природи подібна до чоловіка жінка мститься молоденьким гарненьким дівчаткам. Скажеш, такого не може бути? Є ж такі жінки…

Я згадав Тітоньку Коняку й зітхнув. Логіка в Аллиних словах справді була. Тільки навряд чи треба шукати саме жінки…

2

Стільки міліції у студмістечку давно не бачили.

Хіба лише на Перше травня цього року в середмісті було стільки – або майже стільки. І якщо їх нагнали сюди, щоб пильнували порядку на похороні вбитої студентки, то, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.

Усіх деталей я не знав. Алла розповіла, що з тілом попрощаються тут. Саме сюди приїхала й мати вбитої. А потім тіло кремують, і мати повезе додому урну з прахом. Я не вірив, проте Алла доводила: похорон у студмістечку влаштували навмисне, всупереч владі.

Накрапав дощ, тільки посилюючи загальну понурість. Народу зібралося багато. Мав відбутися короткий жалобний мітинг. На багатьох обличчях проглядала відверта світська цікавість, але чимало було й таких, що випромінювали розгубленість і переляк. Жінки не соромилися публічних сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки, нібито негри вбивають наших дівчат, бо ті трахатися з ними за так не хочуть. Мовляв, зовсім негритоси знахабніли. Пустили їх до чужої країни вчитися, а вони таке витворяють!

До речі, саме через негрів сталося останнє на моїй пам’яті велике нашестя ментів у студмістечко.

Був вісімдесят дев’ятий рік. Студентське містечко занепало. На початку травня якісь африканці бучно відзначали свій день незалежності.

Такі заходи були зовсім не поодинокі. А що вони мали велику ідеологічну вагу, то адміністрація мусила стежити, щоб усе відбувалося на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашали прапорцями, виставляли гучномовці – і ми приречені були слухати національну музику якоїсь бананової держави. Та пусте! Всі звикли до таких свят. Проте цього дня стався конфлікт, що вилився потім у дводенну війну. Згодом вона стала легендою, обросла всякими чутками. І, певна річ, її обминули увагою радянські засоби масової інформації, тому документів для історії не збереглося.

Так от, африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка у своєму Шепетівському районі негрів і на очі не бачила. Були, звичайно, дами без комплексів, які могли взяти участь у масових негритянських гулянках, нічим себе не зв’язуючи. Дівчисько, до якого причепилися двоє явно підпилих кольорових хлопців, звикло бачити їх тільки на віддалі. Тож коли котрийсь жартома – справді жартома! – заступив їй дорогу, схопив за руку і запропонував потанцювати, а другий зловив її по тому, як вона випручалася, крику й вереску було на все містечко.

Повз них проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили заступитися, вборонити дівчину від залицянь, як один із них висловився, мавп. Слово по слову – почалася бійка, в яку за двадцять хвилин уплуталася одна шоста студмістечка.

Випадок безпрецедентний. Зазвичай бійка з іноземцями – явище нечасте, і річ навіть не в тому, що могли поперти з вишу. Просто наші ігнорували кольорових, ставилися до них з гумором і вкрай рідко спускалися до особистих контактів. І от усіх неначе прорвало. Вигуків на кшталт «бий чорних!» чути не було. Вечірнє повітря розтинали самі матюки, що їх викрикували чи не шістьма мовами.

Міліція з’явилася досить швидко. А що заводіяк виявити було годі, то затримали кількох осіб, які не встигли накивати п’ятами. Якби серед них трапилися іноземці, інцидент було б вичерпано. Однак негрів ніхто й пальцем міліційним не зачепив. Зранку студмістечко загуло, неначе бджолиний вулик. До того ж була неділя і всі сиділи вдома. Іти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не наважився. Часи були ще не зовсім «ті».

Уранці сталося кілька невеличких сутичок, яким тут-таки клав край посилений міліційний патруль. Удень панував сякий-такий спокій: найактивніші подолали труднощі, пов’язані з напівофіційним «сухим законом», розстаралися на горілку та портвейн і готувалися до вирішального бою. Він почався надвечір. До гуртожитків, заселених переважно іноземними студентами, пробралися найсміливіші бійці. І ізвєдал враг в тот дєнь нємало. Ті, що жили на горішніх поверхах, не встигши втекти, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат кревних братів, барикадуючи двері зсередини. А кому пощастило жити на першому й другому поверхах, ті плигали з вікон, хоч і не завжди вдало: троє поламали собі ноги.

Били всіх, не розбираючи. А з вікон африканців бомбардували слоїками, порожніми пляшками й усяким сміттям. Якось так вийшло, що всі учасники бойових дій збилися докупи в центрі містечка, де й почалася напередодні ця вся колотнеча. Їх оточили кільцем міліціонери, яким на той час у студмістечку було вже тісно від самих себе. Тож до дев’ятої вечора охоронці порядку загасили геть усі воєнні дії.

І лише тому, що до масової бійки так чи інакше був причетний кожен радянський студент, що мешкав у студмістечку, інцидент удалося затерти. Не притягати ж