Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

– Ага, не рекомендував! Отакої! Він давно не розганяв мітинги на захист свободи слова? Він узагалі знає про відповідну статтю в Кримінальному кодексі, де за перешкоду професійній діяльності журналіста передбачено відповідальність і покарання…

– Зателефонуй йому сам і просвіти. Хочеш? Авжеж, він не рекомендував. Годі шкіритися, немов ідіот. Смішного нічого нема. Телефонували і з районної адміністрації. Не з якої, а з нашої.

– А до чого тут наша районна влада? Де ми, а де студмістечко?…

– Ми не маємо права створювати своїми публікаціями про маніяка напружену ситуацію в Києві. Місто, якщо ти не забув, складається з адміністративних районів.

Мені не треба було нічого пояснювати. Я сам прекрасно все зрозумів, але Чечель і не збирався нічого розжовувати. Він просто сповістив мене, звідки найближчим часом можна чекати проблем.

– То що, взагалі ніяк не відреагуємо? Дурниця вийде. Про четверте вбивство вже все місто гуде, а єдина газета, яка тримає читачів у курсі подій, на цей факт навіть не відгукнеться?

– Напиши коротку замітку, – промовив шеф після недовгої паузи. – Тисячі на півтори знаків, не більше. Ну, можеш до двох. Текст нейтрального характеру. Ніяких сентиментів і, головне, своїх власних думок. Мені ще телефонуватимуть…

Він міг би нагадати також, що на газету вже подали три серйозні позови. Човникова політика Чечеля теж не завжди ефективна. Деякі ображені нашими публікаціями структури не відмовляються від двобою з газетою. І на них можна вплинути тільки з допомогою міліції чи прокуратури. Коротше кажучи, необережний крок – і Чечель втрачає кількох впливових протекторів. Один суд із трьох ми неодмінно програємо: присудять відшкодувати моральні збитки тисяч так на сто.

Я й без Чечеля все знаю. Але принаймні половину наших авторів раз по раз неначе хто за язик тягне. Тож газета від викривальних публікацій лише виграє, і забороняти щось своєю владою Чечель як професійний газетяр просто не має права. Якщо він заводить про це мову, то, значить, публікації про маніяка дратують когось на досить високому рівні. Але, з другого боку, редактор дав згоду на заміточку. Виходить, ми ще поборемося з тобою, Снігова Королево…

2

За весь наступний тиждень нічого не сталося.

Приїздила на кілька днів Юлька. Як завжди, зненацька.

Тітонька Коняка, що хвалилася своїм залізним здоров’ям, несподівано для всіх і самої себе захопила нежить, тож посилено лікувалася вдома.

Секретарка Танюха телефоном голосно посварилася з черговим своїм кавалером. Про це без упину торочили навіть у тому крилі, де засіли рекламники. Таке на моїй пам’яті трапилося оце вчетверте.

У Валерчиному будинку вимкнули разом газ і воду. Начебто якась аварія. Чотири дні він, бідкаючись, голився на роботі у вбиральні.

Одного вечора потис морозець. Цю не характерну для жовтня подію назавтра перетирали на зубах по всіх усюдах. Про неї повідомило радіо. І навіть у теленовинах її висвітлили. Майже на всіх каналах.

Кілька разів телефонувала Алла. Знічев’я. Просто хотіла побазікати, ніби я їй подружка.

Отак промайнув іще один зітканий з буденних дрібниць нуднуватий осінній тиждень.

А наступний понеділок почався з телефонного дзвінка. Таких дзвінків уранці було кілька, але всі – особисто редакторові Чечелю. Та найперший пролунав у моєму кабінеті.

– Запізнюєшся. Від самого ранку тебе на роботі шукаю, – почув я в трубці голос Васі Книша. – Півгодини телефон ґвалтую… Може, чув уже? Учора ввечері маніяка твого спіймали…

Загальний зошит 4

Я десь читав, що коли вбиваєш людину вперше в житті, починає нудити. Дивно, зі мною цього не сталося. Але після того, як я стратив другу грішницю, мій організм несподівано для мене самого збунтувався, і я почав блювати метрів за десять від нерухомого тіла. Знаєте, я зрадів, бо нудота – природна реакція на зіткнення з нечистотами. Сама природа підказувала мені, що я на правильному шляху.

Знайти, вистежити й підстерегти чергову кандидатку було не надто складно, зважаючи на те, що певний досвід у цьому я вже мав. Вона навіть не встигла писнути. Був момент, коли я подумав: їм усім корисно було б знати, за що їх покарано. Тож я послабив хватку, очутив жертву і виразно промовив їй просто в обличчя: «Ти погано поводилася. За це тобі судилася відплата на землі і ще судитиметься на небесах». Вона щось прохрипіла, але мені було начхати на те. Я знову стис руки на її курчачій шиї і цього разу довів справу до кінця.

Наступні кілька днів подарували мені певне задоволення. Довкола вже не перешіптувалися – голосно обговорювали друге за місяць убивство. Казали щось про маніяка, і мені це йшло навіть на руку. Адже шукатимуть божевільного, психічно хворого, і малоймовірно, що запідозрять мене, цілком здорового й повноцінного хлопця. Хоча я й не відкидаю думки, що в ненормальному суспільстві я і подібні до мене неабияк вирізняються з-поміж інших, тому саме таких, як я, вважатимуть за психічно хворих.

Одначе висновків для себе люди не зробили. Вони переконані, що шльондри, яких я покарав, були випадковими жертвами психічно ненормального вбивці. Ніхто не замислювався про причини. Усіх хвилювала тільки власна безпека й думка: «Хто далі?» Невже людство таке дурне?

Якось я хотів був махнути на все рукою: щоб виправити людину, треба знищити її фізично, разом із вадами й хибами. А всіх, кому належить померти, я один покарати не годен. Але потім я прогнав від себе таку думку. Ні, не можна спускати рук. Кінець кінцем вони мусять зрозуміти, мусять усвідомити, що всяк із них здатен спинити потік смертей. Кожному варто лише замислитися й змінитися на краще, застерегти інших від лихої поведінки, яка суперечить нормам християнської моралі.