Читати книгу - "Рікі та дороги"

А тоді я побачив, що припустився помилки у слові «знання», але вирішив не виправляти її та навіть не засмутився через це, бо в цьому малюнку було щось більше за помилку. У ньому було відбито розуміння, як улаштований світ навколо мене. І як відбуваються деякі великі процеси, такі, як зміна клімату або рух літосферних плит — я це просто для прикладу кажу, — що їх не можна помітити навіть за допомогою супертехнологій і що про них треба накопичувати інформацію, поволі дізнаючись щось нове і фіксуючи це в документах, а потім виводячи ці знання на мапи й у графіки і тому подібне, які дуже допомагають іншим людям, таким, як я, скажімо.

І мені це здається дуже подібним до того, як ми живемо, бо так відразу й не помітиш, що в тебе за життя. Адже ми живемо ніби поволі, але насправді дуже швидко і постійно накопичуємо знання й досвід — хочемо цього чи не хочемо. Тільки мапи потім не всі малюють, і не всі розуміють, що вони вже інші, не такі, як раніше. Ти розумієш, що змінився хіба в дзеркалі, якщо в тебе виросли вуса чи борода, чи з'явилася сивина або зморшки, але це зовнішні зміни, вони насправді не такі важливі. Але це знову речі, про які можна говорити довго, а я знову відволікся.

А тоді мама запитала, чи не хочу я їй розповісти, що це все означає. І я сказав, що це моє домашнє завдання. І воно означає, що мені час читати книжку та їсти яблуко. І тоді мама принесла мені яблуко, а я дістав книжку і читав рівно стільки, скільки було написано на маминому аркуші.

Увечері, коли бабуся нарешті повернулася з городу і ми всі сиділи за столом, мама сказала, що відвикла від такого життя, відвикла від мого графіка і моїх порядків. А тоді сказала ті самі слова, які безліч разів казали бабуся й тато. Вона сказала, що все буде добре.

* * *

Я прокинувся в наметі сам. Моя футболка лежала в кутку біля входу, там, де я вкривав нею Рікі. А тоді я згадав, що пережив учора, і мені стало веселіше всередині, я подумав, що більше не боягуз і можу ще раз порадіти за себе.

Відтак я виліз із намету і трохи поскакав, щоб дати волю почуттям, як то кажуть. Попереду в мене був цілий день, і я міг робити все, що хочу. Але за якийсь час зрозумів, що не знаю, чого хочу. Тобто в мене була цілковита свобода, але я не знав, як із нею поводитися, бо коли в мене був чіткий графік, я завжди знав, що попереду, і це знання мені допомагало. Тож я подумав, що свобода важлива для мене як факт, тобто я маю розуміти, що вона в мене є. Але, напевно, я би нею не користувався повною мірою, бо залежати від чогось, як виявляється, мені дає більше задоволення.

І я тоді подумав, що треба зробити щось корисне в цьому лісі, залишити по собі якийсь хороший слід. Щоб не просто гуляти і не просто розважатися й почуватися добре, а щоб завдяки мені ще хтось почувався добре. У цьому також може критися радість: робити добре іншим людям.

За якийсь час роздумів я вирішив змайструвати годівничку, невелику, бо із собою в мене була тільки дволітрова пляшка з-під води, яку я саме допив уранці. Така годівничка буде доброю для синиць і горобців, і ще інших дрібних птахів.

Я проліз у намет і дістав армійський ніж, який знову став мені в пригоді. А тоді побачив, що серед розкладених речей бракує останньої банки сардин. Залізної банки сардин, яку я планував з'їсти наостанок. Я замислився, чи не міг я її часом з’їсти, але нічого такого не було, бо я чітко пам'ятав, що вчора вечеряв хлібом, смаженим на вогні, а сьогодні їв квасолю. І я знову, як останній дурень, роззирнувся наметом, а потім виліз назовні й обвів поглядом усе навколо, ніби злодій міг сховатися за сусіднім кущем, дражнячи мене банкою сардин. Навкруг нікого не було, тільки голодні пташки цівкали. Я був злий і вирішив зосередитися на роботі, щоб не ускладнювати собі життя. І поки працював, я думав, хто це може бути: білка, лисиця, вовк (мабуть, найстрашніший варіант), може, ворона чи інший великий птах? Усі ці варіанти підходили до пачки печива, але банка була більшою і її не так просто поцупити дзьобом чи навіть писком.

Годівничка вийшла нівроку — сам би з неї їв, якби був пташкою, і я навіть уявив, як зменшуюся в розмірах і дзьобаю хліб, і мене це добряче повеселило, бо я собі придумав, що в мене фіолетовий дзьоб і на голові оселедець, як у козаків, тобто я був дуже незвичайною пташкою! І я приладнав цю годівничку до дерева, але вона не трималася як слід.

Тоді я дістав зі свого правого кросівка шнурівку і прив'язав нею годівничку до дерева. Потім заліз у намет, дістав звідтіля хліб, накришив його в годівничку, відніс решту хліба назад і загорнув у пакет. А тоді подумав: ця годівничка означає, що колись я таки повернуся додому, просто тому, що в мене закінчуються продукти, а ще тому, що мені холодно і самотньо, і я не знаю, що в цьому лісі робити. І мені стало страшно, відчутно страшно, і я засмутився й подумав, що краще б нічого не робив, і подумав, що мене дістали ці постійні перепади настрою, що треба вирішити нарешті, чого я хочу, і навчитися із цим якось жити.

— Що ти за пляшку на дерево присобачив? — несподівано пролунав голос позаду. Я аж трохи сіпнувся від несподіванки.

— Я думав, ти тільки ввечері приходиш, — сказав я.

— Я приходжу, коли хочу, — сказав Рікі.

— Зрозуміло, — сказав я.

Особливого бажання розмовляти далі не було.

— То що це за пляшка? — запитав Рікі.

— Годівниця, — відповів я.

— Пляшка-годівниця? — перепитав Рікі. — Кого це ти нею годувати зібрався?

— Пташок, — відповів я.

— Та вона ж їм у горлянку не влізе, — сказав Рікі та пчихнув.

— Та ні, — сказав я. — Пташки залітатимуть сюди, — я показав рукою на отвір, який вирізав ножем, — і будуть собі дзьобати хліб.

Рікі пчихнув