Читати книгу - "Шлях до мрії!, MarVit"

Розділ 4. Незабутня осінь

Артем з’явився в її житті так несподівано, що Софія спершу не зрозуміла, як швидко він став її найближчою людиною.

Після їхньої випадкової зустрічі біля бібліотеки він почав чекати її після занять. Спочатку це були короткі розмови про книжки, навчання і місто. Потім – прогулянки вечірніми вулицями, коли Софія відчувала, що може говорити з ним про все.

Одного разу, коли вони гуляли біля річки, Артем зупинився й раптом взяв її за руку.

– Закрий очі, – прошепотів він.

Вона слухняно заплющила їх, а коли відкрила, перед нею сяяла невелика срібна підвіска у формі серця.

– Це тобі, – сказав він, застібаючи ланцюжок на її шиї. – Я хочу, щоб ти завжди пам’ятала: де б я не був, ти – в моєму серці.

Софія відчула, як її очі наповнюються слізьми, але це були сльози щастя.

Він був її першим коханням. Її надією. Її світлом.

Розділ 5. Обіцянки на вітрі

Їхні стосунки розквітали. Софія ніколи не відчувала себе такою живою, як поруч з Артемом. Вони проводили разом кожну вільну хвилину. Літні ночі, коли вони лежали на траві, дивлячись на зірки, зимові вечори, коли він зігрівав її руки у своїх долонях.

Одного разу вони пішли до старої каплиці на пагорбі, звідки відкривався краєвид на все місто.

– Уявляєш, якби ми могли зупинити час? – запитав Артем, обіймаючи її.

– Я б зупинила його саме в цю мить, – тихо відповіла вона.

Але час не можна зупинити.

Коли Артема призвали до армії, Софія не могла знайти собі місця. Їхнє останнє побачення було найбільш болючим.

– Я повернуся, – сказав він, ніжно торкаючись її обличчя. – Я обіцяю.

Вона вірила йому.

Але час ішов. Листи приходили все рідше, поки одного дня вони просто не припинилися.

Розділ 6. Дві втрати і одна несподіванка

Вона чекала. Виглядала його ім’я серед новин, молилася щоночі, але Артем мовчав.

А потім її світ знову похитнувся.

Вона дізналася, що вагітна.

Перші тижні вона не могла повірити в це. Вона чекала, що ось-ось отримає від нього звістку, що він повернеться, що вони разом вирішать, що робити. Але його не було.

В цей же час бабуся почала слабшати. Софія помічала, як вона частіше втомлюється, як її пальці тремтять, коли вона бере чашку чаю.

Одного ранку Софія прокинулася і відчула, що в домі щось не так. Вона побігла в бабусину кімнату – та лежала нерухомо, її обличчя було спокійним, ніби вона просто заснула.

Софія залишилася зовсім одна.

Розділ 7. Темна угода

В той самий день, коли вона поховала бабусю, до неї прийшов професор Петро Андрійович.

Він виглядав занадто спокійним, ніби знав щось більше, ніж вона.

– Софіє, ти сильна, але світ не завжди справедливий до тих, хто йде правильним шляхом, – сказав він, пильно дивлячись на неї. – Але я можу допомогти тобі.

– Як? – її голос тремтів.

– Я можу дати тобі все, що тобі потрібно. Навчання, гроші, безпеку для твоєї дитини. Але в обмін…

Він витримав паузу, і його очі стали темними, як ніч.

– Що в обмін? – ледь чутно запитала вона.

Він усміхнувся.

– Ти погодишся на це, навіть не знаючи, що я попрошу.

Його голос був тихий, майже гіпнотичний.

Софія відчувала, що в його словах є щось небезпечне, щось, що може змінити її долю назавжди. Але у неї не було вибору.

– Добре, – прошепотіла вона.

Професор простягнув їй руку, і вона, не вагаючись, взяла її.

В ту мить вона ще не знала, що ця угода змінить усе.