Читати книгу - "Колобок у пастці науки, Оксана Павелко"

3

Літнє подружжя швидко повернулися до хати. Бабця почала допомагати своєму старому, згорбленому чоловіку скидати промокле наскрізь лахміття.

- Що ж ти, дурень старий, не бачив що дощ насувається?! Змок весь до кісток! Тобі ще захворіти залишилося! Та дивися ж підхопиш болячку легеневу, та ще й в ящик зіграєш, а мені потім що робити, як зовсім сама залишусь?! Ні себе, ні мене не жалієш!

- Та не бурчи ти вже, стара! Розквохталася, як курка на яйцях! Щось я трішки змерз, дай мені краще чогось гарячого попити. Ех! Я б зараз і від гарячитєльного не відмовися, шкода що цукру зовсім не залишилося, зараз бражечки хоча б кружечку солоденької, ех...

- Ти ба? Губеню розкатав! Я б тебе тоді чимось угріла від щирого серця. Чимось важким, та гепала б як старе відро, та так щоб аж кістками гуркотів! Розмріявся він тут. Ага. Гарячитєльного йому подавай - перекривляє старого. - Давай вже витирайся та одягайся! Стоїш тут, як на рентгені, ребрами світиш! Я зараз тобі компоту гарячого лину.

Поки дід крекчучи витирався старим драним рушником, бабця пошаркала старими в дірках, через які виглядали пальці, капцях до кухні, та продовжувала буркотіти собі щось під носа, лаялася на діда.

Коли вона зайшла в кухню, глянула на вікно. Штори тріпотілися від вітру. Підійшла, щоб його закрити, та втупилася на пропалене підвіконня. “Батюшка милосердний, це що ж таке зробилося?” подумала вона перелякано поклавши руки на груди, потім згадала що на тому підвіконні остигав хліб, зачинила вікно та прийнялася шукати хлібину. Знайшла під столом. Та щоб дістати довелося стати навколішки. Викотила хліб, крекчучи підвелася та почала витирати його фартухом та обдувати від пилу, і поклала його на стіл.

- Ну ж бо діду, де ти є? Ти вже одягнувся? Чи ти чекаєш поки тобі жаба цицьки дасть? Давай вже до столу обідати!

- Та йду я, йду! А чим годуватимеш? - обізвався з прихожої дід.

- А що приніс те і їстимеш.

- Жінко, не смішно. - зайшов дід до кухні та дивиться на неї ображено.

- А я що винувата що ти тупі питання задаєш? Чи ти забув що в нас в тумбі вже більше місяця миша в петлі висить муміфікована, і кіт здох через те що всі миші перевішались. Ти ж іще той латиш, душа є, а з іншого вже толку нема. Сьогодні їмо як ченці, хліб, та от замість води бог дозволив компотиком порадуватись.

Поставила дві кружки й глечик з компотом на стіл, вручила діду ніж і жестом указала на хліб.

Дід приклав ножа до хліба і тільки но почав різати, як хліб під рукою несподівано колихнувся, в діда аж ніж випав.

- Та що ти, вже на стільки немощний що вже й хліба порізати не можеш?

- Та ні, що ти. - дивиться на дружину розгублено -  Сили то є, це просто хліб дьоргнувся, наче їжак звернутий, ось тільки не шипить.

- Сам ти їжак! А ну дмухни на мене! Ти що вже десь хильнув?

Дід дунув їй в обличчя

- Нехай в мене очі вилізуть, якщо я горілку в себе в роті бачив! Не пив я! Хіба що в минулому житті.

- Відійди вже, сама поріжу, бо ще пальця собі відріжеш. - Схопила ніж з полу. Взялася рукою за хліб і встромила в нього лезо. Та хліб як закрутився, завертівся як юла. Бабця зойкнула, висмикнула ніж і охаючи відскочила від стола як ошпарена. Дивиться на хліб, а той скорчився в гримасі від болю дивиться на неї, в бабки аж очі полізли на лоба. Вона поп'ялась назад з притиснутою рукою з ножем до грудей, а другою рукою почала хреститися зі словами “Свят, свят, свят! Чур мене! Чур!”

Дід вилупився потираючи руками очі сподіваючись що йому привиділось, але ж тут хліб жалібно заволав

- Що ви робите? мені ж боляче!

Дід і зовсім хряснувся на сраку, а бабця рухнулась на лавку і заволала

- Чур мене! Чур! Ізийди не чиста сила!

Дід схопився за дровиняку біля пічки, підскочив, і тільки но хотів гепнуть хлібину, як той побачив наближаючий до себе дрин і з роззявленим ротом покотився по столу, та грякнувся до долу. Тоді дід запустив в нього той дрин, та хліб підплигнув, мов м’яч, і дриняка просвистіла під ним врізавшись у стіну під вікном.

Хліб в шоці, почав котитися по всій кухні ухиляючись від летючих в нього різних предметів і посуду, котрими жбурлялися в нього дід з бабою. Забившись під стільцем хліб завив жалібно:”Перестаньте! Мені боляче й страшно! Що я вам зробив поганого?”

Дід з бабою завмерли не вірячи своїм вухам і очам. Настала хвилина мовчання.

- Точно діду, це все отой Чорнобиль. Та невже ж ота радіяція і до нас дійшла? Ай-яй-яй. І скільки ж часу пройшло...

- Який ще бляха Чорнобиль?! Ти що верзеш, дурепо?! Треба було менше отой тєлік дивитися! Добре хоч ту вже електрику відрубали, то вже б зовсім в тебе мізки забродили б! Ти з чого того звірюгу зпекла?!

- Як із чого? Що було з того і пекла. - почухала голову розгублено та поправила зповзлу за вухо хустину.

- Значить погано пропекла, відьмо стара! - відповів дід підкрадаючись з кочергою в руці до стільця. Нагнувся до хліба - Киць, киць, киць. Виходь, я тебе не скривджу. Виповзай, я тебе не чіпатиму - обізвався до хлібини.

- Точно бити не будете? - недовірливо запитав хліб із-під стільця.

- Ну то як що в горлянку не вчепишся зубами, та в обличчя кидатись не будеш - відповів дід.

- Не кидатимусь, це ви на мене накинулись - відповів, повільно викочуючись з під стільця і дивиться переляканими очима то на бабу то на діда.

Бабця в страху підтиснула ноги під лавку і все ще тримала  ніж на по готові, на випадок, якщо кругла, на її думку, звірина, кинеться на неї.

Дід опустив кочергу на підлогу, повільно підійшов до хлібини. Той від недовіри трішки дав назад до стільця.

- Тихіше, тихіше, казав же що не кривдитиму. Не бійся - заспокоював дід і простягнув до нього руки.

Хліб замер слідкуючи очима за руками діда. Той повільно його узяв охапкою в долоні й так же повільно почав підіймати, пройшов повільно через усю кухню і поклав на стіл.