Читати книгу - "Я співатиму для тебе, Єва Лі"

«Корабель». Це слово досі звучить для мене дивно і якось нереально. Я пам’ятаю той корабель, на якому ми вперше вийшли в безкрайній океан. Вирувала буря. Хвилі здіймалися вище другої палуби, а він вперто різав їх прокладаючи собі шлях до іншого берега. Ця бляшанка зовсім не схожа на того гіганта, хоча вона теж завзято долає космічні глибини в пошуках «тихої гавані». Та чи є вона? Чи не загубимося ми в безкраїх просторах без навігації. Ти б зараз сказав: «дурненька, та ж зорі – ваша навігація. Дивись на зорі і ніколи не загубишся».

Справді, у нас є орієнтир. Сузір’я Стрільця. Саме там, ще багато років тому, із марсіанської орбітальної космічної станції помітили планету, схожу на Землю. Вона ховалася за хмарами темної холодної речовини, наче не хотіла, щоб її побачили. Це сталося лише на мить. Коли вибухнула Наднова, на якусь долю секунди розсіялася темна хмара і наші телескопи засікли її. Трохи більше десяти тисяч парсек[2]. Саме туди, в надії на новий дім, вирушили наші кораблі. Саме туди прямував і ти, неначе Колумб до Америки. Ти прокладав шлях. Ти – мій стрілець. На твій день народження, п’ятого грудня, завжди падав сніг, а ти жалівся на холод і на те, що мені пощастило народитися влітку.

   [день 1126 з моменту покидання орбіти Землі]

Я дивлюся на те скупчення вогнів, яке називають сузір’ям Стрільця, і мимоволі усміхаюся. Яка дилема – прямувати туди, де чекає життя разом із вірною смертю. Якщо нам вдасться оминути найбільшу у нашій галактиці чорну діру – Стрілець А, ми знайдемо омріяну планету, яку вже нарекли «Новим Едемом». Якщо ми здолаємо шторм міжзоряного пилу, якщо нам пощастить пройти крізь метеоритні потоки… Чи будеш там ти, на тій новій планеті? Чи чекатимеш на мене?

За легендою, давні люди зображували Стрільця з двома обличчями – одне дивилося в майбутнє, інше постійно озиралося назад, в минуле. Як я озираюся у минуле. Я зараз згадую все, що залишилося там, позаду. Прямуючи в безвість, оглядаюся на ті часи, коли відчувала себе живою, коли навколо буяв життям світ, коли сонце зігрівало теплом, а мрії про майбутнє не обмежувалися однією планетою на краю Галактики. Тепер навколо мертва пустеля непорушних холодних зірок, яких не злічити, немов того піску, байдужих до тисяч безхатьків, що прямують невідь-куди в своїх бляшанках, схожих на консервні банки від кукурудзи.

    [день 1140 з моменту покидання орбіти Землі]

Наш «Пілігрим» все прямує серед тієї пустелі а я все озираюся і озираюся. Мені не жаль себе, мені жаль часу, який вже ніколи не повернеться, як не озирайся. Але ж ти десь там, серед тих піщинок-зірок, яким я щодня співаю, з надією, що вони змилуються. Чому я не співала тобі раніше? Ти співав завжди. У тебе гарний голос, такий рідний і теплий, що я готова була слухати вічність. А от я ніколи не співала. Дотепер…

    [день 1167 з моменту покидання орбіти Землі]

Тепер у нас інше сонце. З правого борту нам світить Бетельгейзе[3]. Вона дуже далеко від нас, та здається, що між нами всього кількадесят метрів. Нагадує наше Сонце. Я сумую за ним – за тим нашим лагідним сонцем. За твоєю усмішкою.

    [день 1189 з моменту покидання орбіти Землі]

Нещодавно ми відвідали космічну заправну станцію. Це був останній рубіж нашої цивілізації. Далі – незвідані простори. У бортовому журналі зазначено, що твій корабель проминув її шість років тому. Так далеко. Я тепер вже чітко уявляю ту відстань. Я вимірюю її не в кілометрах і навіть не в парсеках. Відстань до тебе вимірюється в роках. Я лише за шість років від тебе, коханий. Звучить так, наче це лише шість кроків. Але це ніщо. Наш «Пілігрим» легший і швидший за того військового гіганта, яким керуєш ти. Просто вслухайся у зорі і зачекай на мене. «Не зводь погляду з нічного неба. Я буду там миготливим вогником», – говорив ти мені замість прощання. Я вдячна за те, що тоді ти не давав обіцянок. Ти ніколи нічого не обіцяв. Не обіцяв повернутися. Мабуть, у глибині душі відчував, що на нашу планету більше не ступить твоя нога. Як і моя тепер. Натомість, ти дав щось значно більше – надію, яка стала підтримкою мені, моїми крилами. І я досі поглядом вишукую той твій вогник. Знаю, він буде теплим і привітним – єдиним серед цих порожніх бездушних спалахів.

    [день 1241 з моменту покидання орбіти Землі]

Ми невпинно наближаємося до Стрільця А. Я бачу її. Вона притягує погляд, притягує наш корабель. Наші двигуни видають максимум, але мабуть третьої космічної швидкості малувато, щоб подолати ту силу тяжіння. Зараз ми шкодуємо, що не пішли довшим але безпечнішим шляхом. Ризик в обох випадках був занадто великим, та віра в успіх штовхала в перед. Зрештою, назад дороги нема.

    [день 1273 з моменту покидання орбіти Землі]

 Я не сплю вже досить довго. Ніхто не спить. Всі напоготові, щоб вижати з нашої бляшанки максимум, якщо знадобиться. Всі хочуть бути при свідомості, якщо нам це не вдасться. Щоб попрощатися, чи щоб помолитися.

Я не знаю, кому молитися. Я вірила в Бога там, на землі, коли цей безмірний космос був Його домом. Я вірила в Його причетність до всього. Та тут навіть Бог здається мізерним на тлі всіх цих космічних гігантів. Іноді, я все ж таки видивляюся навкруги за Ним. Але, за всі ці роки, так жодного разу й не помітила нічого схожого на Бога. Він заховався? Йому стало соромно за своїх дітей? Невдячні, зруйнували те, що Він щедро дав, і кинулися навтьоки, подалися шукати новий дім, щоб знищити і той. Може тому «Едем» і ховався за темними космічними хмарами, щоб людська сарана не знищила і його.