Читати книгу - "Колосок, Олег Говда"

Він воював уже другий рік. Раз був поранений важко і зо п’ять так, що вистачало власного перев’язочного пакета, але до виду мертвих друзів звикнути не зміг. Адже всі вони ще добу, годину тому жили, говорили, жартували, мріяли і писали листи. Сусід по траншеї справа, здоровань і лінюх, руки якого так і не випустили гвинтівку, у ночі немилосердно хропів. Того, що ліворуч, худорлявого окулярника, балакуна і любителя сороміцьких анекдотів смерть наздогнала за бруствером. Чи то він, не витримавши нервового напруження, кинувся у свою персональну останню атаку, чи викинуло туди ударною хвилею, але лежав воїн там навзнак, втупивши у порожнє небо докірливий погляд, збайдужілий до всього на світі. Навіть до так улюбленого ним жіноцтва. А окуляри зажбурило так, що навіть не видно.

Боєць обережно визирнув з-за бруствера вбік, придивився і здивовано кліпнув очима. Не всіяна трупами смуга нічиєї землі чи тліючі остови танків здивували його, і не вид лінії ворожих окопів перетворених у таке ж місиво уже їхньою артилерією та авіацією. А те, що посеред цієї вакханалії вогню і смерті, на вигорілому вщент, до антрацитового полиску, полі, буквально в десятку кроків перед ним, ріс ячмінний колос. Великий, повний, він важко хилив додолу вусату голову. Контужене, або й поранене стебло більше не могло витримувати його вагу, але колосок жив. Наперекір вогню, смерті, долі і ще біс знає чому, колосок вистояв і замірявся вкинути зерно у землю, щоб ланцюг спадковості не увірвався по ньому. Однісінький посеред безмежної пустелі, але так певний свого права на  життя.

Земля, розпанахана страхітливою силою, спаплюжена смертями тисяч і тисяч, сама не збиралася вмирати. А солдат умів любити рідну землю. Цьому вчив його сад виплеканий ще прадідом і дбайливо доглянутий усіма наступними поколіннями. Город, хоча на ньому в основному поралося жіноцтво. Кілька моргів поля і лісу, що належали їх родині. На полі хазяйнував батько, але порядкувати в лісі вже було його право. І він пропадав серед беріз, грабини і буків увесь час, вільний від загаданої старшими роботи. А також у неділі й свята.

Дбайливо сортував кожну гіляку, кожне деревце, підмічаючи, що використати на дрова, а з чого виросте щось придатне на продаж чи інший пожиток… Тому, коли війт і ще один панич, у шкірянці, який умів дуже мудро і складно балакати, пояснили усім, що рідну землю треба боронити від заброд, він й миті не сумнівався, що це правда. А наступного ж дня, отримавши батьківське благословення, записався добровольцем. Разом із ним з їхнього села пішло ще двадцятеро. І багатьох вже немає серед живих.

Спершу дивно і дико було стріляти в таких же як і він парубків, лише зодягнених у інший стрій. Бо ж і батько вчив, що навіть серед циганів не всі злодії, і коли людина потребує помочі, то треба їй підсобити, незважаючи на те, з їхнього села вона чи чужинець. Він охоче офірував, що міг, різним погорільцям, потопельцям, утікачам з голодного краю, що час від часу забрідали в околицю. Він певно і шматком землі міг би поділитися з котримсь із тих, по той бік окопів, раз у їхньому краю уже таке лихо та скрута. Але чужинці хотіли відібрати все… Землю, хату, сад і… ліс! Вони вбивали його товаришів і безчинствували у захоплених селах. Не шкодуючи ні старого, ні малого.

Він теж навчився вбивати. І не тому, що ненавидів ворога чи це приносило йому задоволення, а тому, що це була робота, котру довірили йому старші. А він звик усе, навіть найнеприємніше, виконувати на совість. Так, щоб хтось інший не мусив за ним доробляти. Та й дивно було б ненавидіти, скажімо, пирій за те, що він псує картоплю. Його треба полоти, сапати, виволочувати за межу по оранці, клясти при цьому на всі заставки, але ненавидіти?.. Як допоможе ненависть повернути урожай, знищений несподіваним градом чи засухою? Або позбутися гусені, що пожирає цвіт і молоде листя?

Солдат відчепив від пояса, того з однополчан, що хропів при житті, баклагу, — власна виявилася пробита кулею чи осколком, який видзенькував тепер усередині посудини, — і жадібно напився. Спрага, це те, що найбільше дошкуляє при будь-якій важкій роботі. Разом з водою вернулося відчуття голоду. Хоча, що тут дивного? Їсти востаннє довелося ще перед авіаційним нальотом.

Видобув з підсумка для гранат, залишений саме на такий випадок, сухар і жадібно впився в нього зубами. Сухар, звісно, не їжа, але саме зараз вставати і починати шукати чогось більш поживнішого не хотілося. Це вже згодом він огляне вбитих офіцерів… Може, й натрапить на спирт чи шоколад. Але то все потім. Зараз боєць розумів лише одне – бій закінчився повним винищенням. І він тут один-однісінький. Звісно, солдат не думав, що  загинули всі. Так не буває. Очевидно, рештки його частини ще під час бомбового удару, відступили, підібравши поранених, на переформування. Як і ворог. А його, контуженого, непритомного і присипаного землею, порахували за вбитого.

Боєць вибрався на бруствер і сів зручніше обличчям до поля. Так, як полюбляв це робити по завершенні жнив чи косовиці. Залишаючись наодинці зі спорожнілою нивою чи сіножаттю. Розуміючи, що ця оголена і начебто скривджена земля, насправді радіє, що звільнилася від надмірного тягаря, так як радіє чоловік перед святами остригаючи занадто буйну чуприну. Чи веселяться весною вівці, позбуваючись, остогидлого за довгу зиму, важкого і душного кожуха. І що стерні не довго стирчати сухостоєм. Ще далеко до осені вона знову зазеленіє отавами чи паростками озимини. Тому зараз він хрупав сухарем і радів, що хоч ворога ще не розбито остаточно, але бодай цей шмат землі йому захопити не вдалося. І що досить лише пролитися кільком дощам, як мертвий струп розтане, звільнить місце живим паросткам.

Воїн поволі підвівся, зібрав у заплічний мішок своє нехитре майно і, поклонившись мертвим, рушив було вслід за сонцем… але в останню мить вернувся, наче пригадав, що не все зробив. Неквапом перебрався через траншею на другий бік. Підійшов до самотнього ячмінного колоска і щедро полив його з баклаги вбитого товариша.