Читати книгу - "Колосок, Олег Говда"

Пахло підгорілими паляницями. Сотнею забутих у печі і спалених на антрацит хлібин, пирогів, булочок. Вітер, що час від часу проносився над почорнілим від пекельного вогню полем, з ненавистю шпурляв в обличчя людям попіл, наскрізь просяклий смертю, люттю і… ароматом свіжої здоби. Люди щулилися в глибоких канавах, котрими самі ж густо зрили поле, втягували в плечі голови у металевих касках, шукали схову за брустверами. А звідусюди на них летів холодний жупел і гарячий свинець. А коли невмолимі згустки металу і ненависті з ревом сипалися впрост із проклятого перешерхлими устами неба, люди падали ниць, і у відчаї так відчайдушно поминали Творця, що й глухий уже дарував би їм спасіння… Та у Всевишнього, мабуть, були інші плани, бо завершальні жнива йшли споро, і невмолима Смерть вміло, на повне лезо, косила свою ниву.

Бліде сонце нервово прозирало крізь шпари, що залишали на небі розриви зенітних снарядів і тіні бомбовозів. А потім, не в змозі знести огидне видовище, розпачливо ховалося за клубами диму і стовпами піднятого в повітря бездушною силою мертвого ґрунту. Того самого благодатного чорнозему, призначеного давати життя, а тепер приреченого приймати в обійми ще живих, ще теплих, цілими і по шматках, щоб уже не відпустити вовіки. Наче хтось могутній, але вкрай божевільний вирішив засіяти поле лихом та стражданнями. І сіяв, щедро, цілими жменями розкидаючи криваві зерна по зритій вибухами землі…

Та й чого б мав шкодувати. Їх тут нагнали не одну тисячу. А закінчаться – підвезуть ще. То не сівача клопіт… І він неквапно брів через звільнену від хліба ниву і, коли окремими зернинами, а коли й пригорщами — відправляв бійців у вічність...

Дві дивізії зіткнулися на цьому клапті простору і, не маючи сили просунутися вперед, ані наказу відступити, перемелювали одна одну, наче два бульдога, що зчепилися у двобою. Не здатні розтулити зведені судомою щелепи на горлі ворога, ні на мить не випускаючи його з зубів.

Ті, що привласнили право посилати людей на смерть, спершу підкидали і підкидали резерви у ненаситне горнило бою, але підкріплення згорали, наче суха береза, додаючи лише жару, — і безглузда смерть вояків була неспроможна перехилити шалі терезів на чийсь бік. Тож, наприкінці третьої доби, якось разом, підкріплення перестали надходити. Натомість небо заполонили десятки, сотні літаків.

Загалом, кожен бомбовоз мав би нищити ворога, але коли окопи розділяє не більше сотні метрів, смертоносні гостинці не завжди спадають на голови тим, кому призначалися. І тим паче не вибирав місця збитий зенітками бомбовоз…

Пророкам і святенникам, що аж полисіли від потуг, вигадуючи жахи пекла, вочевидь, не доводилося бачити наслідки «килимового бомбардування» після півгодинної артпідготовки.

А ті, хто з легкістю безсмертних богів посилав у бій дивізії, вже мірялися силами в інших місцях. І там чиєсь брало верх, вимагаючи постійного контролю над ситуацією. Бо треба було чи то розвивати успіх, чи то боронитися з усіх сил. То ж під вечір бомбовози востаннє висипали на голови піхотинців свій вантаж, — при цьому кілька з них вогняними кометами супроводили бомби до самих окопів, — і звільнили небо. А смертельно зранену ниву оповила цілющою пов’язкою тиша. Суцільна, могильна…

*     *     *

У голові дзвеніло і гуло незгірш, як у дзвонаря на Великдень. З тією лише очевидною і суттєвою різницею, що не було звеселяючого, п’янкого відчуття свята. А ось полегшення, від того що весь цей жах нарешті закінчився, а він таки вижив — відчувалося. Крутилося десь поруч зі свідомістю, не даючи тій відгородитися від життя рятівною пеленою божевілля, хоча втіхи не приносило. Та й хто міг би по-справжньому радіти, коли на очах смерть забрала життя у десятків товаришів, а опріч того — в сотень і сотень, хоч і незнайомих, але зодягнених у таку ж форму.

Боєць важко притулився плечима до прохолодної стінки окопу і втомлено заплющив очі. Був весь перемащений землею, глиною, чужою кров’ю і ще чимось липким і смердючим, а почувався так, наче добу безнастанно бухкав молотом у кузні. Болів кожен м’яз виснаженого вкрай тіла; розривалися у спазматичному кашлі, отруєні димом і смородом окалини, груди; впрост непід’ємною, стала зачумлена від нестерпного чаду голова, але по при все: був цілісінький. На десяток дрібних поранень, контузію та синці хто звертав би увагу після такого бою. Дивно виглядав безслідно зниклий правий рукав гімнастерки. Наче хтось невидимий, у якусь мить підкрався і акуратненько відпоров його по плечовому шву…   

Важчі за зв’язку протитанкових гранат, повіки зімкнулися на пересохлих, запалених очах, нездатних, для полегшення, здобутися навіть на сльозинку. Тиша діяла цілюще на виснажену душу, але була такою незвичною, що не давала повністю розслабитися. І навіть поринаючи у коротке забуття сну, вперше за останні чотири доби, солдат все ще, мимоволі, наслухався чи не шурхотить під ліктями та колінами ворога суха земля. Це було страшніше, ніж рев моторів і завивання снарядів. Але тишу не порушувало навіть дзижчання мух. Мабуть, їх повелитель був зайнятий в цю мить, щедро роздаючи поради штабним офіцерам. І сон, на правах молодшого брата смерті, нарешті зморив воїна. Бо коли той вдруге роздер закипілі повіки – уже світало.

Спочинок зробив свою цілющу справу, бо тепер солдат розгледівся навколо більш осмислено і, хоч ніколи не зараховував себе до віруючих, невміло перехрестився. Його відділення, взвод, рота, батальйон, полк... – скільки можна було засягнути зором ліворуч чи праворуч – більше не існували. Фортифікаційна смуга, дбайливо підготовлена заздалегідь для їх дивізії саперними частинами, титанічним зусиллям ворога перетворилася на безладну мішанину землі, дерева, металу і… людських тіл. Розкидані будь-як, наче списані у відходи, поламані іграшки, що йому якось довелося бачити на складі бракованої продукції, підчас шкільної екскурсії на фабрику дитячих забавок.