Читати книгу - "Пісня Ундіни, Natali Ya"

Здавалося, чоловік готовий розцілувати його за те, що Гай залишився з ними.

- О дякую, сер, я вже натаскав дров, зараз ми розведемо багаття і повечеряємо, сідайте ось сюди, Маріоне, не сиди сиднем, діставай все, що у нас є! – заметушився чоловік.

Почувши ім'я доньки, чоловіка, лицар трохи здригнувся, і пильно подивився на дівчину. Та почервоніла, і уткнулася в сумку, старанно діставаючи їжу.

- Ні, ні, сер лицарю, сідайте будь ласка сюди, - вигукнув чоловік зірвавши з хлопчаків ковдру в яку ті куталися, і постелив її на землю для Гая.

– Припини, – крізь зуби процідив Гай.

- Вибачте сер? - Перепитав чоловік, не розуміючи, чим він не догодив лицарю.

- Припини плазати! – заволав Гай. - Якого чорта ти робиш на дорозі зі своєю юрбою, якщо не знаєш, як їх захистити?! Якого біса, ви взагалі вилуплюєте цуценят у цей світ де будь-яка двонога тварина, яка називає себе лицарем, може зробити з ними все що завгодно?!

Чоловік на секунду здивувався, а потім звично схилив голову.

- Так нам боги велять, ваша милість, - прошепотів він. – Не гнівайтесь на нас. Ми люди прості.

Гай подивився на дітей які у переляку притиснулись один до одного, на дівчину, що дивилася на нього зляканими не мигаючими очима. Зітхнув, підняв ковдру, накинув її на пацанів, і взявши оберемок хмизу, кинув його на землю біля воза, і мовчки сів на гілки. Хлопці закуталися в ковдру, і притихли, дівчина ніби нічого й не сталось продовжила викладати продукти, а чоловік розпалив багаття, і почав знову креслити незрозумілі знаки.

- Як твоє ім'я? - Запитав Гай у чоловіка.

- Ганс, ваша милість, - відповів той, перервавши роботу і вклонившись.

- Що за незрозумілі знаки ти креслиш?

– Ці знаки відганяють злих духів та привидів.

- Ось як? - Гісборн підвівся, і підійшов, з цікавістю розглядаючи те, що написав Ганс.

- Погане це місце, мілорде, так і кишить примарами. А той, у кого на совісті багато занапащених життів, і зовсім не піде звідси живим.

- Живих би краще остерігся, - відповів Гай, сідаючи на хмиз. Звичайно ж він не вірив у примар. Скільки разів він просив лише одну примару  з'явитися до нього, забрати його душу, але нічого не сталося.

Ганс перестав креслити, і теж сів біля вогнища, Маріон уже зварила квасолю і роздавала сир і хліб.

- Якщо ти боїшся примар, а не людей, навіщо попросив мене залишитися? - Запитав Гай. - Я не чаклун, і проти привидів так само безсилий, як і ти.

– У вас є меч. Залізо загартоване у вогні, з вами ми маємо хоча б маленьку надію, – відповів Ганс, і з гіркотою подивився на дітей.

- Даремно ти попросив мене залишитися, якщо тут є нечиста сила, то за мною вона прийде швидше ніж за вами, - відповів Гісборн, і взявся за їжу.

Вони прийшли раптово, не було вітру, не було завивань, або ще якихось звуків, просто Гай сам не знаючи чому раптом розплющив очі, і побачив людей, що щільно оточили місце їхньої стоянки . Він хотів підвестися і спитати, якого біса їм тут треба, але раптом зрозумів, що крізь них бачить нічне поле. Гісборн труснув головою, відганяючи сон, і думаючи, мабуть, що з залишками сну підуть і привиди, але ті залишилися на місці, мовчки дивлячись на живих, і колихаючись разом із туманом. Ніхто з них не стогнав, не простягав руки, ні про що не просив, вони серйозно й мовчки дивилися на Гая, і їхні погляди проникали в душу. На Гая напало дивне заціпеніння, йому не було страшно, йому було дуже сумно. Він дивився на всіх цих людей, і розумів, що вони померли через нього, він чув їхні звинувачення, хоч ті й не розтискали губ. Але Гісборну було сумно через те, що він не пам'ятав практично жодного з цих людей. Безліч примар хотіли йому помститися, а він навіть не пам'ятав до ладу як, і за що їх убив. І найгірше, було те, що він абсолютно не каявся. Ні, тепер, звичайно, йому  було їх шкода, і можливо тепер, він не вбив би цих нещасних, але та єдина, вбивства якої він не зміг собі простити, не прийшла, і не вимагає розплати, і це для нього було набагато гірше і страшніше, ніж весь цей натовп. Гай підвівся, і пішов до привидів, він не думав помирати, він хотів придивитися уважніше у їхні обличчя, хотів згадати хоч когось. Пройшовши кілька кроків, він почув чи то стогін, чи то схлип, і, обернувшись, побачив Ганса , що стояв навколішки біля воза, і молився.

- Дивно, чому мені не спало на думку помолитися? – подумав Гісборн .

Він йшов уздовж охоронних знаків, що не пускали приведів, і вдивлявся в їхні обличчя, щось невиразно знайоме спливало в пам'яті, побачивши деяких, але що саме, він не міг сказати. Нарешті, важко зітхнувши, він повернувся до воза.

- Охоронні заклинання довго не витримають, я це не дуже вмію робити, от якби тут була моя дружина, - прошепотів Ганс.

- Діти сплять? - Запитав Гісборн, Ганс кивнув.

Гай витяг меч, і сів на край воза, не перестаючи спостерігати за привидами. Минали години, але нічого не відбувалось. Гай уже був готовий плюнути на все, і лягти спати, як раптом увагу його привернув якийсь рух, і за секунду в натовпі привидів промайнуло обличчя тієї, яку він так багато разів просив прийти. Він підійшов до кола, вона стояла на відстані витягнутої руки, і посміхалася, посміхалася, тою лагідною, і трохи зухвалою усмішкою, яку він так любив колись. Він так чекав, так хотів цієї зустрічі, але тепер не знав, що сказати. Перепрошувати, він не збирався бо не хотів прощення.

- Ти не за мною прийшла, правда? – прошепотів він. Вона заперечливо похитала головою.

- Якоб, повернись, не треба! - Раптом почув Гісборн дитячий крик.

Обернувшись, він побачив, що один із хлопчиків вибрався з воза, і йде до привидів. Йому залишилося зробити всього пару кроків, він простягав руки, і посміхався, а за охоронною рисою, усміхався і простягав руки такий самий хлопчик. Гай зірвався з місця так швидко, як тільки міг, одним стрибком перестрибнув воз, але хлопчик, уже зробив крок за межу, і коли підбігши, Гай рубанув мечем розсіюючи привидів, хлопчик розтанув разом з ними.